Григорий Тютюнник - Вир

— Давайте складчину зробимо, — повеселішав Охрім. — Ваше сало, а мій хліб.

— Хоч дурний, так хитрий.

— Хлопці, розкладайте манатки, я буду ревізію робити, — вихопився наперед Марко. — Самогон заарештовую і ділю на всю громаду. Тимку, давай сюди свою торбу.

— Йому й без горілки гірко, — єхидно усміхнувся Сергій. — Орися тут, а він там. Лицар їде на коні — наречена за хвоста чіпляється.

— Заткнись, а то по пиці схватиш, — пообіцяв Тимко, недобре ворухнувши на нього очима.

— Ану, тпруськи! — розвів хлопців Микита. — Які шустрі...

Денис, хекаючи, приніс із балки оберемок сухого терниння, виціловував губами подряпані колючками пальці. Розіклали багаття, і синій димок, гнаний вечірньою прохолодою, послався по землі, облизуючи з обох боків чорну могилу.

— Слухай мою команду! — вигукнув Марко, уже тут призвичаюючись до військового діла. — Сало — на спички!

Денис вистругав таку, що на неї можна було настромити цілого бика, пішов до гарби, довго рився там, потім повернувся, поклав перед Охрімом непочату хлібину, а сам, настромивши на спичку здоровенний шматуряк сала, підсів до вогню. Охрім здивовано глянув на хлібину, схопився як ошпарений.

— Хлопці! Денис у мене сало вкрав. Віддай сюди! — А тобі що, шкода? — поцікавився Денис, не відриваючи спички від вогню, на який, розтоплюючись, із сичанням капало сало.

— До чужого не лізь. Я твоєї торби не займаю.

— Я тобі дав хліба, ти мені сала. Заміна.

— Так це ж хлібина також моя!

— А вона в тебе що, мічена?

— У-у! Гицель...

— Хто тут тебе обижа? — підійшов Микита і, вихопивши з вогню жаринку та прикуривши від неї, сів біля Охріма.

— Он той гайтуряка! Хіба воно людина! Ось піде в армію, там із нього вичинять линтварі.

Сонце давно вже сіло в рожевий туман, який ще довго стояв на обрії, поволі згасаючи і розвіюючись;

червоні паруси неба згорталися і спадали слідом за сонцем кудись у чорну прірву. Обрій почала огортати все густіша і густіша темрява, і небо стало схожим на густо розведену у воді синьку; одиноко над старим вітряком, що мріяв на белебні біля Власівського хутора, вогняною крапелькою все ясніше і ясніше замерехтіла вечірня зоря; слідом за нею, ніби вигорнутий зненацька з гігантського склепіння печі, сипонув жар, і кожна жаринка, летючи й спалахуючи, зупинилася і повисла всяка на своєму місці, весело, яскраво, радісно поблискуючи. Пройшовши по небу, тепла, тиха червнева ніч стала оволодівати і землею; безмежний степ вщухав, корився, ніжнішав і м'якшав від її пестощів; птахи затихали і, згорнувши натомлені за день крильця, сідали на м'які гніздечка, гріючи свої худенькі від роботи тільця пахучим, ласкавим, по-материнськи ніжним теплом розігрітої за день землі; перепели хававкали то там, то там, перекликаючись один з одним, як бадьористі, несплячі сторожі; одноманітно, безугавно, рипучо кричав десь в улого вині деркач. Все змінювалося на землі з приходом ночі і робилося таємничим, загадковим, прихованим, особливо відчутним і особливо сприйнятливим для всього живого: з улоговини тягло теплим вологим відпаром, і холодні трави зараз же відчули його, і стали покриватися щедрою росою, і різкіше запахли, і серед тих запахів особливо виділявся своїм гірким, чадним сморідком полин та волохатий, червоний, шапкастий, з медвянистим душком придорожній будяк; з далекого степу горнуло густим духом скошеного жита, що пахло свіжовипеченою паляницею і трішечки солодом; димок від вогнища, навколо якого мовчки сиділи новобранці, піднімався вгору, танучи у свіжині теплої літньої ночі; запах його був не такий невиразний і нудний, як удень, коли його забивало сонце, а гостріший, приємний, в ньому навіть не відчувалося гіркоти, і він трішечки віддавав холодом, як м'ята. Іноді новобранці виразно відчували запах дьогтю і кінського поту — то пахла кінська ремінна збруя, що лежала жужмом біля гарби. В звуках відчувалася неосяжна широчінь степу, вони народжувалися, чіткі та виразні, але відразу ж глухнули, хоч і чути їх було на великій відстані. Коні, що паслися спочатку на стерні, перемандрували в улоговину, де було більше трави, і ясно чулося, як вони там подзвонюють вуздечками і щипають траву. Одного разу в степу роздався короткий, різкий свист, і люди біля вогнища насторожилися, а хтось із новобранців висловив припущення, що то чоловік заблудився в степу і зараз прийде на вогник. Та Денис спростував це припущення, сказавши, що то свиснув ховрашок. Люди ще довго наслухали, чи не повториться той звук, проте ховрашок, видимо, відбіг кудись далі. Зате високо в небі, наближаючись і постогнуючи, почувся інший звук — гул літака, і цей важкий, злорадний, недобрий, настирливий гул, такий мізерний і нікчемний в порівнянні з величчю землі і неба, все ж таки наполохав людей, і вони заметушилися і стали гасити вогнище. Денис схопив у руки галузину і розметав жевріючі головешки, затоптуючи їх ботинками.