Григорий Тютюнник - Вир

Косарики плужки кують,

Косарики плужки кують...

«І зозулі кують, щастя-долю дають.

І ми з Орисею...

Що з Орисею? Ах, так!.. Невісточка. Вона ж невісточка». Він засміявся і озирнувся назад: ромашка тихо кивала йому голівкою. Він озирався ще кілька раз, і довго вона ще біліла здаля, дякуючи за той захист і турботу, яку він проявив до неї.

Тимко косив до самого вечора. Коли ж косарі зібралися веселим гуртом до багаття, на якому доварювався смачний куліш, він також присів із ними, і на обличчі його було щось надзвичайне, що кидалося усім у очі, хоч ніхто до ладу не знав, чим воно викликане і що воно означа. Навіть Марко і той помітив це і спитав його:

— Що ви? Погризлися чи помирилися? Тимко тільки засміявся і так здавив Марка за плечі, що той аж вискнув.

— Хлопці! Підходь закурювати! Ну! — весело закричав Тимко і розшморгнув кисета. Коли він обійшов косарський круг — кисет був уже пустий.

— Оце так! — лаяв його Марко. — Усім догодив, а сам лишився без тютюну.

— Нічого. В мене дома ще є, — весело підморгнув Тимко і, відмовившись від вечері, пішов лугом до Та-шані.

— Що це з ним сталося? — дивувались косарі. — Чи не ташанська русалка його прилоскотала?

— А чого ж! Хлопець молодий.

Забравшись у глухі нетрі, Тимко сів біля річки і довго дивився на чорну холодну воду.

На верболозах скакали рожеві відблиски багаття, що його розіклали косарі; від вогнища долітали лункі голоси, сміх, покашлювання, чиясь тиха, впівголоса, пісня. Іноді, коли вогонь розгорався ясніше, навколо багаття вимальовувалися постаті людей, маленькі і ніби круглі, з великими незграбними тінями на землі. А коли хто-небудь підводився, то з ним підводилася і розпрямлялася його тінь і ставала такою довгою, що перехоплювала весь луг; недалеко, з шумом щипаючи траву, паслися коні, і їхні силуети то появлялися в світлі вогнища, то знову зникали в темряві; часом дим ішов угору, а часом слався по землі, сивиною, як туманом, покривав луг і пахнув сирими дровами, гіркувато смердів підпаленою корою. Тоді Тимкові здавалося, що то не косарі, а мандрівні цигани сидять біля казана і мішають у ньому зачакловане вариво.

Приколисаний чарівною тишею, свіжістю води і лугу, Тимко був настроєний на думи і згадував тепер тільки те, що було близько його серцю. Пригадувалося йому, як весняними вечорами, коли пахло талим снігом і вийшла з берегів, скреготіла льодом Ташань, вони з Орисею цілими годинами вистоювали на ташан-ському мосту і вона горнулася до нього, гаряче дихаючи йому в лице, веселим шепотом повідаючи йому, що в їхньому садку уже зеленіє з-під снігу барвінок і що вона вже пробувала з берези сік. Коли ж він на те її щебетання говорив щось грубе або часто навіть сороміцьке, вона холодною долонею, що справді пахла березиною, затуляла йому рота. А коли він і від цього не вгавав, кусала його жартома за вушко гострими і щільними, як у мишки, зубами. Не боячись ні холодних вітрів, ні задушливих туманів, стояли вони, обнявшись, наслухаючи, як тріщить лід, довго мовчки дивилися на воду, що пливла з-під моста, і від того довгого глядіння їм здавалося, що не річка, а вони з мостом пливуть кудись далеко-далеко в погоні за своїм щастям.

Часто вони бачили різні дива, які несла на собі річка: відломлений шматок крижини, на якій ріс очерет і махав сухими китицями, безсило повісивши вниз мітелочку, як приречений на страту каторжанин голову. їм було жаль того сухого очерету, бо вони знали, що на нього наляже здоровенна крижина, зімне, закрутить і похоронить у глибині, і вже більше ніколи він не вирине і не буде шуміти на цій землі. Хоч вони обоє були молоді, проте розуміли, що їхнє життя також подібне до весняної ріки, що в ньому також є свої крижини, які накривають людей і ламають їх, як той очерет, методично і безжалісно. Орисі ставало страшно.

— Ось ми з тобою разом, — часто говорила вона. — І здається, що ніщо в світі не розлучить нас, а прийде така хвилина — і не будемо ми разом.

— Не вигадуй казна-чого, хто нас зможе розлучити? — не погоджувався Тимко.

— Доля. Вона ні тебе, ні мене не запитає, а зробить так, як їй захочеться. Щось таке нам поробиться, і не будемо ми разом.

— За язик укусилася, бісова дівчино! — сміявся тоді Тимко.

— А, нічого того не буде, все—бабські вигадки», — подумав він тепер, прислухаючись до гомону косарів, що вже розходились по домівках. Тимко також устав і, розшукавши свою косу, пішов лугом, то поринаючи по пояс у сиву хвилю туману-випару, що густо валив із ріки, то виходячи з нього, розгортаючи його своїм тілом. На болотах за Ташанню безугавно кричав кулик, іноді спросоння скиглила сполохана чайка, від • ріки віяло теплом, від скошеного лугу — розіпрілою за день на сонці травою.