Олесь Гончар - Тронка

Бражиха ж тим часом, підкликавши студента до віконця за котлетами, яких йому спершу було не вистачило, пояснювала йому терпляче:

- Про курорт свій, то ви Левкові Івановичу даремно, не для курортів він на світі живе. Скільки в нього тих грамот, подяк за працю - вам і не снилось. Робітник він, і честь робітнича йому, голубе, дорога… А підлікуватись йому теж не завадило б: як зима, так у нього рани партизанські відкриваються в ногах.

- Пробачте, я не знав.

- Та ще й радикуліту на бульдозері нажив!

- Не знав і цього.

- А знайте! - І вона, сердито грюкнувши засувкою, закрила перед ним вікно видачі.

Невдовзі тітка Катерина з'являється під навісом з мискою супу, підсідає до дівчат та жінок-археологів, що розморено дообідують, червоніючи своїми попаленими хребтуватими спинами.

- Не вірте йому, дівчата, що він ото знов про довгий карбованець молов,- каже тітка Катерина пристрасним голосом.- і що тому калимщикові Єгипті заздрить - теж не вірте. Не терпить він хапуг та ліваків, такі, каже, тільки ганьблять нашу степову гвардію… Честь людини, каже, в труді, і ніде інде її не шукай…

В тітки Катерини обличчя іконно-темне, суворе, передчасно зістарене, а очі молоді, повні незгасного блиску… Доки не було ще Катерини тут, на каналі, Брага не раз про неї розповідав товаришам вечорами, і вона з його слів ставала просто красунею, не жінка, а нива золота, казав він, півсвіту пройшов, доки знайшов, а коли вона, темнолиця, розлючена, з'явилась тут з дітьми і налетіла на нього з лайкою, що не виїхав зустрічати, то всі аж отетеріли: оце він про цю злюку їм таке співав, оце її розмалював такими словами. Потім звикли до її різкої вдачі, до мумійно-сухого її обличчя без посмішки, і лише коли вона зрідка усміхалася до свого партизана, коли крізь оту її сердиту темну іконність на мить пробивалась мимовільна усмішка, то вона так змінювала Катерину, що декому здавалось: не так уже Брага, може, й перебільшував, співаючи дружині хвалу…

- Бач, як обгоріла з лиця,- каже Бражиха, розглядаючи Ліну, її прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним носиком личко.- Та це нічого. Сонце обпалить, шкіра облупиться, станеш така, як і всі… Тільки худенька дуже, висока, бач, а худенька. Може, ти не наїдаєшся? Може, добавки тобі? Ти не соромся! А то вішки ті носиш і сама стала як вішка.

- Я така й була,- посміхаючись, шаріється Ліна.

- Добрий у вас чоловік,- зненацька каже до Бражихи професор, що досі кутуляв собі намурмосено.- Поет труда. Багата натура.

Бражиха аж заусміхалася від несподіваного компліменту.

- Добрий, це вірно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию йому сядь… Але ж як і розсердиш…

- Правдомовець він.

- Ой, не кажіть. Не раз на цьому опікся. Оце вже, каже, мовчатиму. А потім таки не змовчить. Зате й шана йому від колективу! Наші механізатори головою товариського суду його обрали,- ставши ще привітнішою до всіх, розгомонілася Бражиха.- Навесні, як шофери наші в халепу попали в поїздці, майстер - давай тільки в прокуратуру передамо, а Левко Іванович йому: е, ні-ні, постривай… Спершу самі розберемось, може, й своїм судом людей порятуємо. Нас, мовляв, виховала наша влада, і нам слід виховувати, а не мерщій людину за грати… А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопці працюють!

Археологи дякують за обід, встають, збираються йти.

- Ну, а то ж правда, що ваші люди начебто великий глек із пшеницею викопали? - допитується тітка Катерина навздогін.-Левко Іванович якось розказував, коли ми з ним дітей провідати поїхали: таке, каже, пшеничне зерно викопали, що вдесятеро більше за теперішнє. Кожна зернина розміром… ну, як волоський горіх!

- То він жартував, ваш партизан,- весело каже одна з жінок-археологів.- Зерно з волоський горіх… це поки що тільки плід людської фантазії.

- Хто знає, може, й такі пшениці родила коли-небудь планета,- серйозно заперечив професор.- І ще, може, колись родитиме. Якщо не перетворять землю на суцільний атомний шлак…

Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Ліна беруть свої рябі палиці і поспішають до місця роботи, а тітка Катерина, зоставшись у затінку під навісом сама, подобрілими очима дивиться їм услід, на їхні освітлені сонцем постаті, на яких вітер так і ганяє легенькі ситцеві платтячка. Бульдозери на валу оживають, один по одному провалюються в забої, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Іванович своїм огрядним тілом втискується в кабіну, а той парубчак Осадчий горлає до нього із свого бульдозера, стоячи на гусениці в повний зріст: