Олесь Гончар - Тронка

Неподалік працює Брага; йде попереду своєї бригади, риє, горне, розбушовуе землю. Спитай його про такі речі - скаже, що він має зараз перед собою одну мету: переробити певну кількість грунту. Цілими годинами не покидає він важелів, працює вперто, зосереджено, ганяє й ганяє свого робота взад та вперед, прорубує траншеї, набравши грунт на повний ніж, то виштовхує його на укіс, то на підвищеній швидкості пікірує, повертаючись знов на попереднє місце. Мовби прикутий до свого залізного робота, повторює одну і ту ж операцію безліч разів, звично, методично, здається, він і сам чуманіє від гаркотняви та скреготняви гарячого заліза, яке він осідлав. А вже добре напрацювавшись, зупинить бульдозера на валу, вийде з нього в самій майці, в цупких запилюжених штанях із якоїсь чортової шкіри і тоді лише враз ніби оживе, всміхнеться до дівчат:

- Ну, коли ти вже, Ліно, тікатимеш звідси? Неясно мені, чого ти й досі тут?

Василинка усміхливо розтягує губи на братове звичне доскіпування, і Ліна відповідає бригадирові в тон:

- А ви ж не тікаєте?

- Що я? Шість класів та сьомий коридор за плечима - з цим, голубко, далеко не забіжиш.

- Ще б ми стільки перечитали, як ти,- докинула Василинка і пояснила подрузі: - Взимку цілі ночі просиджує над книжками… Навіть Плутарха читає.

- То більше про оцього ідіота книжки та про подібні йому створіння,- каже Брага у бік свого бульдозера і аж ногою штурляє його в гусеницю.- Таке ледащо, а ніяк не можу його покинути!

Ідіот, незграба, робот, ледащо дурне - такими та іншими прізвиськами в цьому дусі тільки й нагороджує Брага свій бульдозер, хоча треба бути просто глухим, щоб при цих словах в голосі його не вловити глибшу, затаєно-дружню інтонацію.

Добувши засмальцьовану пом'яту пачку сигарет “Верховина” (Левко Іванович ці вживає за те, що міцні!), закурює і знову веде своєї:

- Робот нещасний - це він мене в цю канальську історію втягнув. Він та його попередники… З малих літ, ще як перший фордзон в'їхав у село, отоді я пропав, дівчата. Якби не той перший трактор, давно вже був би десь завгаром або кладовщиком… А відтоді й пішло: трактори, бульдозери, тягачі, канавокопачі. Через канавокопача, можна сказати, жінку-партизанку взяв, відому вам відважну й рішучу особу. Взяли з нею розгін у житті такий, що ніяк зупинитись не можем, кочуємо та кочуємо, хлопці, козаки мої, в четвертій вже школі бурсакують…-При згадці про синів голос Браги м'якшає, ласкавіщае одразу.- Поліщуки вони в мене, росли, де болота материні та ліси, хоч батько й степовик. Коли забрав їх сюди, думав: чи звикнуть до степу? А привіз: о, кажуть, тату, гарно й тут! А чим же вам гарно? Ожини ж та горіхів нема? Зате тут багато неба… Смішняки.

- Дядьку бригадире! - гукає Кузьма Осадчий, зупинившись своїм бульдозером неподалік і вилазячи з кабіни: - Чогось кашляє мій…

- Грип азіатський? Чи що там у нього?

Левко Іванович рушає до Кузьминого бегемота.

- Загадковий тип,- розводить руками хлопець.- Наче ж ганяю-ганяю, витискаю з нього все, а зроблено менше, ніж у вас!

- А ти його без пам'яті не ганяй. Бо він хоч і робот, а теж дещо розуміє,- насуплюється Левко Іванович.- Коли набираєш грунт на ніж, прислухайся до роботи двигуна. Як тільки відчуєш, що він починає втрачати потужність,- годі. Надолужуй на іншому: коли повертаєшся на робоче місце, переключай на максимальну швидкість. Хочеш час зекономити, то саме тут і економ, на цих порожняках…

- Он воно що.

- А ти ж думав… Та ще перед роботою, вранці уважніше вузли оглядай, послаблені гвинти закріпи, а то я бачив, як ви, молоді, все хіп-хап, все бігом, сів за важелі і гайда, аби швидше в забій…

Так перемовляючись, вони беруться удвох оглядати ще зовсім новий Кузьмин бульдозер. Левко Іванович, дошукуючись вади, сам залазить в кабіну, і невдовзі бульдозер уже знову гуркоче. Кузьма підплигом забирається на його залізного хребта, а Брага, передавши йому важелі, повертається до свого агрегата. З скреготом та гаркотом врізається він ним у злеглий грунт, вибирає його, дедалі заглиблюючись, достругуючись до тих кімерійських глин, що залягають під травами цього степу потужним горизонтом.

З Левком Івановичем дівчата зустрінуться тепер уже під час обіду, коли в юрмиську інших бульдозеристів, озброївшись алюмінієвою таріллю, він стоятиме в черзі до віконечка кухні, чи то пак “котлопункту”. Минув час, коли не було тут цього “котлопункту” і жилося механізаторам всухом'ятку або доводилось ватагами роз'їздитися по селах шукати обіду. Тепер прогрес, пахне засмажкою, а над віконечком видачі на шматкові ватмана красується написана тушшю ще й крилата мораль для роботяг: “Ніщо нам не коштує так дешево і ніщо не цінується нами так дорого, як ввічливість!”