Олесь Гончар - Твоя зоря

Я подав йому склянку води. Мене стривожила надмірна його блідизна і ця збудженість, теж надмірна і йому не властива… Лише зараз я помітив, як у ньому нуртує все, і подумалось, які в мого друга вкрай розшарпані нерви, якщо вже він дозволив тут собі скинути з себе свою постійну зовнішню стриманість, майже безжурну оту о'кей-ність. Надпив води, і з обличчя його зійшла гримаса страждання, яку він, мабуть, тільки у цій сірій клітці тридцять п'ятого поверху дозволив собі не приховувати. Я сказав, що пора б йому справді подумати про відпочинок, розпружинитись, зміцнити нерви, і він при цих моїх словах так раптово, знайоме й тепло всміхнувся: знову переді мною був Кирик Заболотний!

- О'кей, - мовив він уже весело, ніби перед цим за мить і не був таким, яким був. - Справа в принципі вирішена, сподіваюсь, наступного літа зустрінемось вдома. Будь певен, що побачиш і мене, як Романа Винника, в бджоляній кольчузі.

І все ж мені було чимось щемливо, аж боляче на нього дивитись. Бо влада літ - це таки влада… Не той і Кирик. І лише з його юної, нестаріючої усмішки деколи проблискувало до мене те, що було і що ніколи більше не вернеться…

Запаливши сигарету, він несподівано вдарився в лірику:

- Гай-гай, аж де вони зустрілися, пасльонові діти! Вже й верби ті наші старезні порубані по балках, де солов'ї гніздились… Колючу акацію насадили по глинищах та яругах… В Чернечій балці навіть лисиць бачили, так її всю заліснили…

- Заліснили, щоб ерозію припинити, - кажу я.

- А як ми тоді залишали Тернівщину… Пригадуєш, як бабуся з Ялосоветкою стояли коло млина…

Цього вечора згадав він чомусь робітфак, нашу студентську юність в парусинових черевиках. О, як ми їх нафабрювали зубним порошком перед тим, як іти в гуртожиток до дівчат!… Згадав і той день, коли ми, здаючи норми ГПО, пішли стрибати з парашутної вишки.

- Як я ждав того дня! - ожвавлюється мій друг. - Стою на вишці, весь у лямках, зібрався з духом… Готовий до стрибка, роблю крок назад, щоб розігнатись, і раптом чую: «Пішов!» - і стусан у спину! Це той інструктор-мурло вирішив, що я злякався, тож і турнув іззаду, щоб піддати хоробрості! На очах у дівчат зробив мене страхополохом!… Образи тієї досі не можу йому забути. Ах, мурло ж, ах, дубина! - з усмішкою лається Заболотний. - До нього навіть не дійшло, що позбавив мене щастя з власної волі, не з чиєїсь принуки, кинутись у повітря, пережити свято духу, перше блаженство польоту…

- Чи не на зло йому й льотчиком став? - кажу Заболотному жартома.

- А що ти думаєш? Може, й це мало значення, - не прийнявши жарту, відповідає він. - В усякому разі, саме після того конфузу я негайно записався до аероклубу.

- І ось відтоді, можна сказати, в польоті… Добре ж у цілому склалось у тебе життя.

- На долю не скаржусь… Пройти крізь жорна літ, витримати всі перевантаги, о, друже, ми а тобою знаємо, що це таке… І мене дивує не те, що буває людина знівечена, викривлена, збита з ніг, дивує інше: як, незважаючи ні на що, всупереч всьому тому, людина зрештою знаходить в собі сили знову піднятись, видобутись з-під тих жорен, зводиться, випростується душею й тілом і знову припадає до того істинного джерела, чистого й світлого, яке тільки й робить її людиною…

- Всього, всього нам дісталося від життя, це правда, - кажу. - Багато чим можна гордитись, а про щось би хотілось, може, й забути… О, якби молодість знала!…

Заболотний мовчки дивиться в стелю, заглиблений у власні думки.

- Це так, - чую згодом його, - і польотів було, і приземлень… Часом сміялись над тим, над чим не треба було сміятись. Вклонялись тому, що було не варте поклонів. Крізь які хащі блукань, засліплень доводилось продиратись людям нашого покоління, а що не кажи, рух ішов таки ж по висхіднійі До прозріння, до істини вів, чи, образно кажучи, до відкриття кожним своєї Мадонни…

- Снаги додає пізнання. Та тільки ж літа біжать… Бачу, й ти втомився?

- «Жить на пределе» - ти чув такий вислів? - після мовчанки поглянув на мене Заболотний. - Було таке motto в ужитку серед хлопців нашої ескадрильї. Весь час перебували в найвищій напрузі, на грані, на межі.

- Десь я читав, що ні в кого з фронтових льотчиків під час польоту не зафіксовано інфаркт… Ти як вважаєш - це відповідає істині?

- Принаймні я не пригадую в нас жодного такого випадку… Навіть тяжкопоранений, навіть поранений смертельно - і той кінець кінцем дотягував до аеродромного поля… Вмирали після, але не в польоті.

- Отже, наука могла б сказати, що в польоті людина межує з безсмертям?