Олесь Гончар - Твоя зоря

Отже, Заболотний летить!

Уже плащ перекинутий через руку, аташе-кейз у руці, і сам він, наш містер Кирик, у доброму гуморі, то з тим, то з тим із малечі жартує, вирізняючись зростом - висо-костеблий, як нетрів батіг, - цвіте сивиною над усіма, хто його біля місії проводжає.

За кермо б'юїка сідає Софія Іванівна, це вона робить уперше після тривалої перерви, спричиненої дорожньою травмою, і друзі її поздоровляють: нарешті авто в руках справжнього водія, що має належну пошану до правил! Поруч з дружиною сідає Заболотний, ми втрьох - на задньому сидінні, і вже за якусь там хвилю опиняємось у потоці машин, у каньйоні вулиць, де сьогодні панує безвітря і низько висить смог, цей темний туман, що до нього, певне, і за сто літ не звикнеш.

Б'юїк наш ледве повзе, вулиці запруджені безліччю машин, Заболотна дивується:

- Ще більше їх стало, чи що? І до годин «пік» ще ж далеко…

Автомобілі йдуть крилом до крила, упритул, здається, ми ось-ось когось тернемо, притиснемо чи, навпаки, нас хтось притисне, і тільки захрущать наші фари й підфарники, одначе Заболотна справді виявляє тут ведійський хист, є в неї чуття, необхідне саме для таких ситуацій: кожен звільнений сантиметр вона одразу ж використовує, авто в її руках з якоюсь навіть грацією уникає, здавалось би, неминучого зіткнення, поволі, але неухильно просуваючись далі й далі.

Ці раз у раз виникаючі затримки, раптові зупинки, що здаються безконечно довгими, і ще довші стояння перед світлофорами потребують сталевих нервів, і вони, безперечно, у Софії Іванівни є, сталь і ніжність, без сумніву, в пій поєднались. Від Тамари Дударевич вже чуємо прокляття цій дорожній тисняві, а з уст водійки ні слова докору чи невдоволення, ніби так і повинно бути, - що ж на обставини нарікати? Через тунель не їде, щоб Ліда не зомліла, як це одного разу сталося з нею торік, коли в котромусь із тунелів була утворилась величезна пробка і рух довго не вдавалося відновити, тож від вихлопних газів навіть декотрі з дорослих людей стали в тій тунельній норі чадіти й непритомніти. Однак і по цій верховій дорозі рух нам коштує нервів, все ніяк не вдається видертися з тисняви, потік, диктуючи свої закони, несе нас зовсім не з тією швидкістю, якої нам треба, щоб вчасно прибути в аеропорт.

А в передмісті, де, здавалось би, повинно було попросторішати, перед світлофором у центрі площі весь цей пливучий сталевий льодохід і зовсім спинився, незрозуміле завмер в усіх напрямках, наче натрапивши на якусь непробивну запруду. На самому розхресті доріг це несподіване: стоп! Чого? Яка причина? Різне можете думати, але факт той, що пробка! Та ще яка! Водії виглядають з кабін в цей і в той бік - кінця-краю машинам не видно, самі сталеві їхні спини блищать.

- Не пробка, а суперпробка! Ось вам привид майбутнього, - зауважує Тамара Дударевич, а доня її додає, що це щоразу так, надто ж коли поспішаєш… Застряли, здається, надовго. І це вже коли до аеропорту рукою подати…

- Що ж буде? - запитує Ліда невідомо кого.

- Що буде, те й буде, - відповідає Заболотна з терплячим спокоєм. - 3 судьбою не напозиваешся… Ждатимем.

Та хіба ждати - це для Заболотного, хіба ви не знаєте його вдачі?

- Треба, братці, розвідати…

Не встигла Соня й заперечити чи схвалити, як він уже шугнув між машин, цибатий, сягнистий, подався за своїм звичаєм вперед з'ясовувати: що там? Таке враження, що він пішов просто по.машинах, по різнокольорових лакованих отих залізах - бачимо у віддаленні осяйну його сивину й бліде, з виразом цікавості обличчя, коли він, роззираючись, знайоме гукає комусь «о'кей! о'кейі», хоча який там о'кей у цьому намертво зупиненім залізному Вавілоні…

Отже, знов випроб нервам, знов нерухомість, чад, дух-нява розпечених на сонці лаків, металу… До цих речей тут маєш звикати.

- Краще було б таки їхати через тунель, - розмірковує вголос Ліда. - Який гарний він, той білий, аж сяючий Діоген-тунель, надто ж коли влітаєш в нього з темряви ночі… з дощу! Могли, а замість того…

- Ніколи не шкодуй за тим, чого не повернеш, - зауважує їй матуся. - Вважай, що випала нам саме ця дорога, а пе інша…

Доки Заболотний десь там розвідує ситуацію, ми сидимо в машині й слухаємо музику. Тамара, запаливши сигарету, довірливо звертається до Заболотної:

- Треба було вам, Соню, таки наполягти… Справді - чому не інший хтось? Відмовився б - і квит. Знайшли б заміну!

- Щоб це він та відмовився? - Соня сказала це іронічно, з погордою якоюсь, навіть шляхетною. - Що ви, Тамаро? Ви ж начебто його знаєте не перший рік… Відмовитись, ухилитись, та ще коли про долю дітей ідеться? Добре ж ви собі його уявляєте!