Олесь Гончар - Твоя зоря

Тамара все наче ждала чогось.

- Наркоманка! - раптом схопила вона Валерія за плече… - Пригальмуй! їдь поволі!

Послухавшись, він повільно вів машину понад самим тротуаром, а Тамара з жадібною цікавістю і водночас з жахом дивилась на ту високу, випростану, що якось гордовито йшла уподовж вітрин. Не звертаючи ні на кого уваги, йде величаво, в дорогій шубі нарозпаш, з каштановим, красиво розпущеним на плечах волоссям, ступає така струнконога, зверхньо-байдужа до всього довкіл. Робить кожен крок сягнисто, красу грудей несе ні для кого, бо ж нема ніде тут гідних її! Хода вольовита, в широко відкритих очах відстороненість, незмигна спрямованість кудись уперед, до інших світів, до якихось, може, райських видінь, героїном нафільмованих візій…

- В неї шуба з канадської норки! - скрикнула з жахом Тамара. - Точнісінько, як у мене!… Який збіг… Ні, з мене досить! Додому! До Заболотних!

Ніби видихнувшись, Тамара знеможено відкинулась на спинку сидіння й мовчала всю дорогу, озвалась, аж коли вже піднялись до мешкання Заболотних.

- Як Ліда? - запитала Соню, тільки переступивши поріг.

- Не хвилюйся, - сказала Заболотна, перехопивши повний тривоги Тамарин погляд, яким вона гайнула по кімнаті. - Спить, вмостившись на канапі в Кирила Петровича… «А дитиночка - мов зориночка», ба, як розшарілася, - додала вона, коли обидві зупинились над Лідою. - Недавно заснула, все ждала вас… Як там хоч було?

- Потім, потім, - Тамара, не скидаючи шуби, стояла, дивилась на доньку, а за якусь хвильку, вернувшись до вітальні, так у шубі й сіла до столу. - Ні, я таки погана мати. Знову підкинула вам дитя, як зозуля, а сама гайда розважатись… Грішна мати!

«Аж ось коли прокидається в тобі материнський інстинкт», - порадувався в душі Дударевич і, загледівши на канапі розкриту валізу, в іронічній своїй манері звернувся до Заболотної:

- Вже в Союз пакуєтесь, Софіє Іванівно? Чи не рано? Для Дударевича не було несподіванкою, що колега його має терміново відбути у відповідальне відрядження, одначе йому захотілося чомусь вдати, що для нього це новина.

- Куди і в яку дорогу - ви ж знаєте, - з досадою відповіла Заболотна згодом. - І що дорога ніяк не додому…

Схилившись над валізою, вона стала знов перебирати дорожні речі - напрасовані чоловікові сорочки, улюблені його краватки, потертий несесер, колись кимось йому подарований і з яким Заболотний все не може розлучитися, та ще томик «Кобзаря», що його господар завжди бере з собою в далеку дорогу.

До Тамари мовби тільки зараз дійшло, чим то Заболотна заклопотана… Вона аж скинулась:

- Як? Знову в дорогу?

- Виходить, що так, - глухо відгукнулась Софія Іванівна. - Меншого не знайшлось…

- Звідки це виникло? Чому? - метнула гнівний погляд Тамара на Дударевича. - Знову замість когось?

- Як завжди, - ображено мовила Заболотна. - В останній момент хтось там за станом здоров'я не зміг чи прост? вважав за краще для себе ухилитись, то кому ж летіти? Звісно, Заболотному.

Дударевич підійшов до телевізора, знехотя увімкнув,-на екрані з'явилося якраз те, на чому він знається: автора-ді! В диких швидкостях, здіймаючи кушпелу, шалопіютра якихось пустирищах ще одні автомобільні гонки влаштувавшись на стільці перед телевізором, Дударевич Сказав Софії Іванівні:

- Зв'язався він з тим ЮПІСЕФом… Я ж йому говорив… Міжнародний дитячий фонд всіх. Соню, не зарятує.

Там посуха, там голод, там урагани, а на алмазних копальнях та в уранових руднях, за деякими даними, використовується навіть праця дітей. Найдешевша, по суті, рабська праця маленьких чорних невільників… А верховоди компаній, концернів не люблять, коли хто пробує зазирати в їхні справи. О, як вони не люблять сторонніх очей!…

- Таж треба комусь за дітей заступитись? - здивовано звела на нього очі Заболотна.

- При бажанні він міг би цілком законно уникнути відрядження.

- Не з тих він, що уникають! Це ж вам добре відомо.

- Запевняю вас, Софіє Іванівно, для нього цей політ такий же не обов'язковий, як, до речі, і ота їхня подорож до Мадонни…

Заболотна випросталась, примружилась гнівно:

- І саме тому, що цей політ для нього е продовженням тієї подорожі, він летить.

- Софіє Іванівно, як треба вас розуміти?

- А так. Що він вирішив, то вирішив. І не будемо більше про це.

- Тільки хай не летить над Бермудами, - задумливо сказала Тамара, не зводячи погляду з фотокартки молодих усміхнених льотчиків на стіні. Сиділа в шубі нарозхрист, у позі недбалій, мовби перебувала зараз у якомусь сомнамбулічному стані. - Річ у тім, що над Бермудами… зупиняється час. Він там просто зникає…