Олесь Гончар - Прапороносці

Сагайда їсть, голосно жвакаючи. Після їжі йому хочеться закурити. Але він знає, що в усього батальйону в ці дні пухнуть вуха без тютюну.

- Ти не куриш? - питає він Черниша.

- Ні.

- І не п'єш?

- Ні.

- І дівчат не цілуєш?

Черниш червоніє.

А Сагайда вже починає нарікати на Романію. Злиденна нещасна країна! Хати без димарів, бо на димар Антонеску накладає податок. Тютюн не сій, бо це державна монополія. Всі наші недокурки визбирали по дорогах, а кажуть - Європа.

Брянський теж потерпає без курива, але стоїчно зносить свої муки. Шовкун легким рухом зібрав посуд, перемив, перетер, і хоча сам він обертався повільно, проте робота в його руках якось ішла сама собою, швидко й до ладу.

Уже він все зробив і знову стояв вільний та, переступаючи з ноги на ногу, несміливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.

- Да, обкурились, - скаржиться, нарешті, і Брянський. - Хоч би раз оце потягти.

- Товаришу гвардії старший лейтенант, -зрадівши, обзивається Шовкун своїм ласкавим, проникливим голосом. - Я трошки маю… У конверті прислала…

- Килина? - кричить Сагайда. -Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщій! Закурили.

- Шовкун! - гукає Сагайда, пожадливо затягуючись. - Хіба це тютюн? Це якась мерзота!

- То я трохи буркуну підмішав, - виправдується Шовкун. - Наші хлопці всі буркун курять. Він пахучий. А румуни багато його розвели на своїх полях.

- Нудьга, - каже через деякий час Сагайда. - Ненавиджу оці оборони. Копай і копай без кінця. Святе діло наступ. Я тільки тоді й відчуваю, що живу, коли наступаємо. Черниш!

- В чім річ?

- Дай мені адресу якої-небудь учительки або агрономші.

Черниш дивується.

- Для чого?

- Напишу їй листа. Виллю душу.

Це в Сагайди манія. Він пише багато, куди попало і кому попало, з єдиною метою - одержати фотографію. Якщо ж він досягає свого, то кілька днів ходить, розмахуючи карткою, показує кожному свою дівчину, якої ніколи не бачив і, напевне, ніколи не побачить.

- Але я знаю, - раптом додає він, хмурніючи, - це вона не свою вислала.

- Чому не свою?

- Бо сама вона - ряба!

- Ти ж її не бачив.

- Все одно - ряба!!

Тоді його не чіпайте. Він сердито заховає фото у свій гаман і надовго замовкне.

Чернишеві все це здається легковажним блюзнірством.

- Я не розумію, - каже він, - як можна писати людині, якої зовсім не знаєш?

- А що ж мені, по-твоєму, робити? -кричить Сагайда. - Скажи, що мені.робити? Добре, що в тебе є там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що жде тебе, збираючи бавовну і співаючи «Темную ніч».

- Кожного хтось жде.

- Кожного! Мене ніякий чорт не жде.

- А дома?

На обличчі Сагайди появляється злісна гримаса, а губи починають дрібно тремтіти.

- Мій дім, брате… вітер розвіяв! І він розповідає свою історію, давно вже відому всьому полкові.

- Ти ж, мабуть, не знаєш, що наша дивізія носить ім'я мого рідного міста, - з гонором каже Сагайда. - Не знаєш? Так уяви: це моє рідне місто, і мені ж самому випало його визволяти. Це вже скоро рік вийде, еге ж. Брянський?

- Через три тижні - якраз рік, - подумавши, каже комроти.

- Надвечір зав'язався бій, - з цього завжди починає Сагайда свою історію, - а опівночі ми вже вступили і в місто. Німці за Дніпро драпали. Зайшли ми - все тріщить, горить, валиться. Відпросився я тої ночі в Брянського… Краще б ти мене був не пустив тоді, Юрко!… Іду містом, наших бійців мало, цивільних - зовсім нікого, аж моторошно. А вулиця вся горить… І впізнаю її, і впізнати не можу: і рідна вона мені, і вже якась чужа, страшна. Я ніколи не бачив такої моторошної червоної ночі!… Звернув до заводу проходжу в ворота, де тисячі разів проходив. Порожні обгорілі коробки будівель, над цехами звисає погнута арматура, а внизу під нею висять авіабомби, як чорні смалені свині. Не встигли їх підірвати… ті. Кінотеатр у парку догорає, кожне дерево освітлене, кожну гілку видно. А там же я колись… і сидів, і обіймав, і пригортав… Чортма! Чортма нічого! Свіжі смердючі вирви та якийсь дріт під ногами плутається!… Приходжу на околицю, на місці нашого будинку - кучугура цегли та попелу, та й усе то було моє щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов в одному льоху знайомих сусідок - позгиналися, трясуться, впізнати мене не можуть. Довго переконував їх, що я справді Володька Сагайдин, той, від якого всі паркани колись тріщали. «Як ти змужнів!» (тобто постарів). «Як ти змінився!» - «Де мої?» -питаю. Батько, кажуть, ще зимою сорок першого пішов десь на село з тачкою по хліб та й не вернувся. Чи десь умер, чи снігами в дорозі замело. А сестру в Німеччину вивезли. Писала, кажуть, із Гамбурга, ще як була там на біржі. «А де ж, питаю… Муся?» Була така сусідка, лаборанткою працювала у нас на заводі. «Еге, кажуть, Муся… Муся… За коменданта вийшла!» - «Як вийшла?» - «Та так… Чи з охоти, чи з принуки, а вийшла і виїхала з ним…»