Олесь Гончар - Прапороносці

Деякий час усі сиділи задумавшись. Потім Сагайда враз стріпнув головою, одкинув чуба назад.

- Гаразд. За все поквитаємось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Німеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!

- Ми не дикі коні, щоб усе топтати, - з несподіваною різкістю відрубав Брянський. - Не такими нас ждуть.

- Знаю, знаю, ти одразу почнеш підводити базу, - відмахнувся нервово Сагайда. - Не бавитись же ми прийшли сюди!… Скажи, Шовкун?

Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла мова.

- Скажи, правду я говорю?

Боєць боявся Сагайди, як напасті, і тому, глянувши спочатку на Брянського, чи той не сердиться, нарешті згодився:

- Аякже, слухаюсь.

Проте ця слухняність не заважала дотепному Шовкунові увечері від душі кепкувати з Сагайди в колі найближчих своїх земляків.

Вечори в роті, якщо вона не йшла рити траншеї або тягати шпали для перекрить, перетворювались на справжні духовні бенкети, на якісь чарівні плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, інтимного.

Повний місяць у небі, сторожка тиша на землі… В ці місячні вечори бійці вилазять із своїх нір і збираються в траві за брустверами ходів сполучень. З тилу до самої вогневої підходить степ, бійці лежать біля нього, як на березі великого пахучого моря. Високе небо незнайомого півдня, терпкий аромат близького поля діють на бійців, мов якийсь чарівний трунок: зникають денні сварки, вгамовуються пристрасті, всі стають ближчі між собою, одвертіші, мирніші, тихіші.

- Хто буде ці жита жати? - чути задумливий голос. - Мабуть, осиплються і зогниють на пні.

- Там не стільки хлібів, скільки меж та бур'янів.

- Тут комбайном і робити ніяк.

- Що ж у них і родитиме, як не кукіль, коли сівозміни нема. Я бачив - на кукурудзі знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.

- Не обробляють землю, а тільки мучать.

- А казали: культура!

- Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'є в бубон і вигукує нові які-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають.

- Вивісив би на стіні та й, будь ласка: хай собі читають…

- Начитають! Темнота у них по селах… І шкіл мало, і лікнепів нема…

- Темні-темні, а от по своїх Бібулештах не б'ють.

- Значить, у них там командир батареї земляк, і йому шкода свого села.

- Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокійно, розважливо тече розмова.

- Дивись, Іване, - каже один, лежачи на животі і погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освітлену місяцем. - Дивись, і тут росте спориш! Зовсім такий, як і в нас.

- Земля скрізь під нами одна.

- І сонце над нами однаково світить…

- Ходив я сьогодні, братці, по обід через траншеї першого батальйону. Ой леле! Там ціле підземне місто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лісі. Одна стрілка в ту роту, друга в ту. Та - на БеО, а та - в ленкімнату.

- Добре, що є указки.

- Що воно значить оте наше «ел»?

- Може, Ленін?

- Попав. То прізвище нашого генерала, командира дивізії.

- А як же його?

- Скажуть…

- А коли хто спитає?

- Скажеш - людина, та й усе. Людина теж на «ел» починається…

- Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодці, не розгубились: пустили в самі траншеї, а потім перебили майже всіх саперними лопатками.

- Буває, чого ж… Братова приймила приймака, а він без ночі не тутешній, пожив три дні, та й шукай вітра в полі…

- А чули, що розвідники гомонять? Буцімто скоро підемо наступати.

- Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собі окмітував. Ой, скільки там гармат за. горою, - не годен перерахувати! А хлопці все такі буцматі та, видно. бувалі. Вже кажуть, ті їхні доти всі в нас на картах зазначені. І кожен має свій номер і навіть кличку.

- І кличку? То вже брешуть.

- І вже пристріляний кожен дот. Як почнуть артпідготовку - кожна батарея знає, по якому їй ціляти. Та по тому,а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-він і не лусне!

- Снаряди їх не беруть. Сюди Малиновський тисячу літаків пустить. Щоб на кожен дот і літак.

- Кажуть, нібито ці доти тягнуться від самих Карпат аж до Чорного моря. Всуціль, як ота лінія Маннергейма.

- Це їм німецькі інженери набудували.

- Падлюки! У мене хату пустили з димом.

- А я замурував був у хижі дочку від Германії, то в управі так шмагали, що - вірите? - шкура на мені полопалася.

- Признався?

- Дзуськи!

- А мого Василька не чути. Був у Рурі десь, а тепер і зовсім не чути. Розвезли, розмикали наших дітей по всенькому світу. Всім вони гарні, доки молоді, та здорові, та цвітуть, якмак… Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.