Олесь Гончар - Прапороносці

Прага співає, дзвенить, тріумфує, впиваючись радістю весни й перемоги.

Всі радіостанції транслюють радянські марші. Крізь радісний гомін овацій, крізь невщухаюче на протязі кілометрів тисячоголосе «наздар!» проходять танки переможців. Оклечані зеленню, засипані квітами, вони пропливають над людським морем, мов величезні живі клумби. А на танку, в замасленому шоломі, з розгорнутим прапором у руці, стоїть добродушний русявий хлопчина, усміхаючись до народів своєю широкою, впевненою посмішкою:

- Порядок в танкових частинах!

Так ось який він, боєць армії-визволительки… Десятиліттями його оббріхували. Десятиліттями народам світу говорили про нього неправду. Тепер він, почувши заклик знемагаючої Праги, прийшов сюди залізним маршем, високо випростався на своїй уквітчаній машині, народи можуть нарешті подивитись на нього зблизька. Оповитий сяйвом Сталінграда, озброєний посланець молодого стомовного світу, він став для них надійним взірцем, показавши, як треба захищати свою волю і честь, як треба карати ворогів людства. Великий справедливець, він власними грудьми захистив народи світу, по яких могутні розбійники мали пройтись потоптом.

Тепер він стоїть на танку, гордо тримаючи в руці прапор своєї Вітчизни. Багряна тінь шовку лягає на юнацьке обличчя, переливається в розумних очах, які переба-чили всячину, які ввібрали в себе півсвіту. Танк пролітає Вацлавським намєстєм, тисячі піднятих рук рвуться вперед за прапороносцем. Вони воліли б підняти його разом з танком і понести, як свою надію, через усе місто. І незабаром станеться саме так: на одному з міських майданів вільні руки пражан воздвигнуть високий п'єдестал і знесуть на нього цей радянський обстріляний танк, вилитий з уральської переможної криці. Злата Прага…

Ніколи ще не була вона такою золотою. Поезія волі, сонячна гроза революцій вчувалася в її тріумфальному клекоті.

У скромний будинок на Губернській вулиці, де колись відбувалась Празька партійна конференція, в кімнату, де тридцять три роки тому був великий Ленін, ішли і йшли делегації військових частин; Дніпровські і Трансільванські, Берлінські і Будапештські, Белградські і Братіславські полки та дивізії посилали сюди своїх представників. Густо засмаглі, бувалі воїни в орденах та медалях, з вінками та прапорами в руках підіймалися за провідниками-чехами на четвертий поверх, на високе КП геніального стратега революції. Несли йому великий рапорт, доповідали йому про виконані заповіти. Замислені, притихлі, з пілотками в руках стояли серед вінків та прапорів, розглядаючи звідси найдальші горизонти історії, бачачи звідси своє минуле і своє майбутнє. Бо ця скромна тінява кімната, вже сповнена музейним урочистим холодком, здавалась їм піднесеною над світом вище палаців, вище хмарочосів.

За вікном розкривалась просторінь вільного міста, що пливло в розливах сонця, в майві знамен. Скрізь, скрізь - на балконах будинків, на дахах, на баштах - тріпотять вони, торкаючись численними крилами тонкої блакиті небозводу. Триколірні чехословацькі, і поруч них, як їхні старші брати, - червоні радянські, з серпом і молотом. Ось він, тріумфальний похід ленінізму, втілений матеріально, видимий і відчутний вже всій планеті!

Одною з перших в цей день кімнату Леніна відвідала група танкістів. В книзі вражень танкісти залишили свій короткий запис, який кінчався рядом підписів на півсто-рінки. Поміж ними стояв і підпис гвардії лейтенанта Миколи Воронцова. Молодий офіцер-танкіст, син замполіта Воронцова, залишаючи з товаришами тут свій запис, звичайно, не знав, що через кілька годин його вже прочитають розвідники самієвського полку і привезуть майорові звістку про сина.

Полк вступив до Праги надвечір. На рисях проходив людними робичими околицями, маючи вже нове бойове завдання, прямуючи далі на захід.

Робітники ще розбирали останні барикади, підводили повалені трамваї. Жінки та діти з лементом і прокльонами вигонили за місто натовпи розхристаних, здичавілих посадників-швабів. Щоб не смерділо фашистським духом у Золотій Празі! Щоб не гніздилась тут осоружна тевтонська агентура… А по дахах та горищах будинків дружно гуркотіли робітничі підлітки в нових кашкетах народної міліції. Завзято вишукували поодиноких фашистських щурів, наскрізь прочісували рідні околиці, радісно гукали звідти полкові:

- Наздар!

Бруковиця дзвенить.

Летять і летять численні ряди осяяних сонцем облич, обвітрених і загорілих, вигартуваних стужами та спеками. Летять вперше оце побачені Прагою і вже навіки їй рідні… Бачить вона у великій гвардійській колоні і суворо настороженого Васю Багірова з древком у руках; і збудженого Козакова, який із своєю братвою вже встиг побувати там, де інші побувають пізніше; і майора Воронцова, що, оглядаючи бійців, мовби запитує самого себе: котрий з них його кревний, котрий йому найрідні-ший? І кожного обіймає теплим поглядом, і кожним гордиться, і кожного приймає за сина… А поруч нього скаче малий гарячий Самієв на великім коні… Далі - грає золотими погонами новий комбат, що заступив Чумаченка… Похитуються в сідлах Черниш з Маковеєм. Обоє замислені, обоє грізно похмурі. За ними пліч-о-пліч рухаються Сагайда і Ягідка. Далі височіють брати Блаженки, Роман і Денис, як два вилиті бронзові гіганти. Мчить на своєму баскому жеребчику Хома Хаєцький, рішуче поводячи вусами, зачудовано оглядаючи Прагу. Суворо гукає на дахи молодій чеській міліції: