Олесь Гончар: Прапороносці

- Знаю… Відколи вже скачуть, та ніяк не доскачуть…

- Невже-таки німці? - не хотів Маковей вірити власним очам. - Чому ж тоді не стріляють? Адже їм видно наших коней…

Маковей озирнувся. Коні, кинуті піхотинцями напризволяще, розбрівшись долиною, спокійно паслися. Засідлана гніда лошиця Ясногорської, піднявши голову, стиха кудись іржала. А Маковеїв буланий ішов попаски поруч з Сагайдиним, по коліна забродячи в червоні маки. Чернишів - гріб копитом землю. Маковей відшукав поглядом Черниша. Лейтенант, дивлячись у бік лісу, стояв навитяжку біля насипу перед своїми готовими до бою мінометами. Сива лікарка санроти про щось питала його, витираючи руки, а він крізь зуби відповідав їй. Можливо, лікарка питала саме про Ясногорську. Шура разом з Чумаченковою піхотою була десь у лісі, по той бік автостради.

- До гибелі їх пре, - зауважив Хаецькнй, пильно стежачи за мовчазним рухом колони. - Буде не менше полку.

- Вони, мабуть, надіються, що ми їх не зачепимо, пропустимо без бою, - міркував телефоніст. - Десь, видно, загаялись, а тепер поспішають на асфальт.

- Асфальти вже не для них. Остались їм тільки пущі та хащі.

- А може, це вони йдуть здаватися? - втішав себе Маковей, силкуючись розгадати наміри блукаючої ворожої колони.

Те, над чим він зараз ламав собі голову, командирові полку було зрозумілим з самого початку. Окинувши поглядом «ковбасу» (як у думці назвав Самієв колону), він одразу визначив її характер, вогневі засоби, тактичні можливості. Досвідчене око могло помітити одразу, що ця громіздка, неохайна колона, розтягнувшись на кілометр чи й більше, не являє собою сталу бойову одиницю, а що вона сформувалася наспіх з решток різних, десь розгромлених частин. За характером руху колони можна було визначити, що вона вже не відчуває на собі твердої руки єдиного командування. Тільки цим можна було пояснити хаотичні затори, що виникали раз у раз внаслідок свавілля водіїв. Вогневі засоби, якими володіла колона, були, напевне, досить сильні, можливо, навіть сильніші, ніж у самієвського полку. Але зараз це не могло бути вирішальним. Зараз діяли інші чинники, далеко значніші, ніж кількісне співвідношення стволів. І неоднаковий моральний стан особового складу, і неоднаковий рівень дисциплінованості, і навіть ліси, які, обступаючи балку, обмежували для ворога можливість маневру, - все це врахував і передбачив підполковник Самієв.

Замаскувавшись з офіцерами на узліссі, він уважно вивчав, всебічно зважував механізовану чужу ватагу, що швидко наближалася. Ясно, що вона спішить вирватись на автостраду, щоб податися до американців. Захоплені останнім часом полонені відверто заявляють, що, тікаючи до американців, есесівські головорізи сподіваються там зустріти прощення своїх злочинів. Адже вони не пройшли з вогнем та шибеницями по заокеанських штатах, вони ще тільки мріяли там побувати. Всьому на заваді став Сталінград. Зараз ця «ковбаса» теж, видно, поспішає вихопитись на велику дорогу, щоб майнути потім на захід. Звичайно, може обійтись і без бою. Якщо колона згодиться капітулювати, Самієв прийме капітуляцію. Обеззброїть, направить у тил. Чи, може, гітлерівці справді надіються, що полк Самієва їх пропустить, не чіпаючи? Тоді вони його, безперечно, теж не зачеплять. Але для командира полку такий варіант був неприйнятний. Честь радянського офіцера не дозволяла йому дати фашистам дорогу, ухилитися від небезпеки.

Стежачи за колоною, Самієв чекав сигналу капітуляції. Ось-ось зів'ється над передньою машиною біле полотнище… Адже звідти вже виразно видно, що дорога перехоплена, що вона вже зайнята радянськими військами. Кілька броньовиків та пікапів, переганяючи колону, мчать балкою. Тупорилі, мов бульдоги, вони гасають попід самим лісом, наче обнюхують його. Може, це командування колони їде капітулювати?

Раптом передній броньовик з ходу сіконув по узліссю. До нього приєднались інші. Танки наводили хоботи гармат прямо на автостраду.

Самієв, підскочивши, як на пружинах, енергійно махнув кулачком офіцерам-артилеристам: давай.

Гармати ревнули. Коні, що паслися в долині, підняли голови, нагострили вуха і стали одразу схожими на диких.

По всій долині стояв дим. Не оранжерею, не теплицю, а величезну свіжу вирву нагадувала вона тепер. Повітря нагрілося, згускло. Обчухрана металом зелена гущавінь узлісь помітно порідшала. Там, де ще півгодини тому рухалася грізна колона, тепер догорали безладно стирловані машини. Чорна череда вже оголялася металевими кістяками, присідала, тліла.