Олесь Гончар - Циклон

Уночі всі безшинельні намагаються втиснутись до приміщення; поміж клубками тіл, що завалюють сходи, нам деколи вдається пробратись аж на горішній поверх. Звідти, з вершини своєї в'язниці, намагаюсь крізь темряву ночі розгледіти те, що ми колись з тобою любили. А любили ми Шевченківський парк в шелестючих купах осіннього листя, і білу колонаду нашого головного корпусу на вуличці Вільної Академії, і вечірні ліхтарі в ореолах туману… Нічого нема! Безжиттєвість. Кам'яні хащі зануреного в темряву міста. Царство мороку й патрулів, а десь звідти, з недавнього, висяює тобі твій Дніпрельстан радісною повінню турбінного світла, що його у вигляді плану ГОЕЛРО колись полишив Україні Ленін. На твоїх очах розламувалась начинена динамітами гребля, люта руїнна вода, ринувши потопом, пішла на плавні, де ще повно було обозів та військ, спадало озеро Леніна, вилазили з води оброслі слизьким мохом пороги, - і тепер аж сюди, пн Холодну гору, рйвугь вони тобі похмурим первісним ревом.

Такі тут ночі. Крають душу болями втраченого, топлять потопом темряви… А вдень знову цей огидний стан збайдужіння, коли виснага зморює тіло, і свідомість уже ледве тліє, і сморід баланди сприймається як найхарактерніший сморід неволі. Все пережите лише маренням з’являється подеколи із неймовірно далеких казок-ірреальностей. Бо й зараз не всюди ж вишки і дріт? Ще й зараз, може, десь, хоч у джунглях, чути людський сміх, люди знають радощі й кохання, а ви, заживо страчені, думаєте тут лише про харч та про втечу!

По той бік тюремної брами день у день вистоюють чиїсь жінки й матері, ці вічні шукальниці, невтомниці, що ось так, з клунками, босоніж, ходять від табору до табору, не минають і цієї заклятої Холодної гори, сподіваючись у її невольничому вавілоні віднайти,, вигледіти свого. Холодна гора вже має свою чорну славу: тут один з найбільших концтаборів України, і курні шляхи цього літа звідусіль ведуть сюди ватаги збідованого жіноцтва.

Решетняк очима весь час у той бік, в юрмища жіночі. Не губить надію, має таку певність чоловік, що рано чи пізно з'явиться біля табору його Катря, побачить він її в натовпі перед брамою, опалену вітром, з дитям на руках. Адже ж десь вона є, колись таки домандрують до неї його записочки, що їх він, ухиляючись від палиць наглядачів, не одну вже перекинув у натовп… Надією живе чоловік, тільки вона, здається, й підтримує його дух у цім невольничім пеклі. Хапає штурхани, стусани, а потім таки знову ворожить коло воріт, де котрийсь із наглядачів, здивований незвичайною впертістю в'язня, іноді навіть дозволить собі вдатись до жарту:

- На волю так дуже хочеш? Але на волю вам звідси, голубчики… - і вкаже нагаєм угору: -…тільки через небо дорога!…

На межі крайнього виснаження розпалена психіка раптом виявляє дивовижний спротив згасанню, буйні спалахи таємничих "сил життя в останній напруженості дарують тут людям незвичайні художні видива. З буття реального людина переноситься у світ галюцинацій, вона стає… “мусульманином” - так на своєму жаргоні табір називає доходяг, тих найвиснаженіших, майже безтілесних, хто вже переступив поріг у царство маревного, чиєму розпаленому зорові, замість табірного багна, малюється розкотистий світ фантазій, хаос прикінцевих найяскравіших малювань… Якщо пішов котрийсь спотикаючись, наче не при тямі, або сидить з поглядом відстороненим, немов накурившись опіуму, якщо губи цього самі шепочуть до муру щось ніби молитовне, а очі іншого блукають угорі понад вишками, десь у неземному химерійному світі, - так і знай, то вже “мусульманин”, недовго йому топтати табірний брук. Решетияк хоча й не дійшов ще стану “мусульманина”, але й він, буває, раптом схопиться зі сну і - як очманілий: “Іде, йде!

Біля воріт уже, он вона з дитям на руках!…” І подавсь до воріт.

Просто загадково це все: тіло неживе, а мозок горить в останнім зусиллі, дух сам малює оті буйні, яскраві химерії, прощальні фільми розпаленої психіки… Чи, може, вони якраз Решетняка найбільше й підтримують, не відпускають із життя?

Інколи нас ведуть на роботи. Крізь розчинену браму виходимо в гамір спекотпого, до невпізнання очужілого міста; Під посиленим конвоєм женуть кудись, - сунемо з гори сірою колоною, плентаємось, істоти в лахмітті, найнужденніші нуждарі цього дивного світу. Босі ноги наші горять від каменю оруковиці. В напівмряці виснаги, з притемненою свідомістю йдемо в розпашілий камінь, в тунелі задушливих вулиць. Бачимо на тротуарах людей, якихось недійсних, пониклих, каламутяться плями облич, пойнятих болем туги і співчуття.