Олесь Гончар - Циклон

Отже, стрічка…

Образ Людської Ріки, важкої ріки горя, міг би вперше з'явитися тут. Сухими, безводними балками тече безкінечна людська ріка.

Якщо хто дивився на неї згори, з літака, то, мабуть, такою і бачив: як всіма річищами балок, під жерлами гармат, що їх уже наводять із пагорбів танки, тече й тече вона, ріка людей, сіра лавина людських життів… По долинах. По тернищах. По вигорілому, стирлованому дну байрака - безліччю чиїхось понурених доль, зарослих облич, розпечених дум і світів, що їх темну жароту понуро несе в собі кожен, нічим, окрім горя, не схожий на інших…

І друзі твої, десь там вони йдуть, у далечі літ, серед спраглих степів. Закурені, в поруділих, закривавлених гімнастьорках…

Десь там…

Kriegsgefangenenlager. Таке слово. Залізне. Мурами, колючим дротом відділені від решти планети. З чотирьох вишок, з чотирьох сторін світу чатує на нас одноока кулеметна смерть. З усього живого зостались нам одні тільки мухи, що рояться над нами, обліплюють, як вороння. Десь є орли, є леви, чайки білокрилі, а тут тільки мухи. Рани, та палиці наглядачів, та повержені - ми. Душить нас сморід, спалює спека, і майже щасливцем вважається той, хто встиг захопити затінок під муром. Повно нас на всіх поверхах, нема де ступити на сходах, нами кишить подвір'я. Зоднаковілі у своїй поверженості, валяємось, перебуваючи в якомусь трансі;.з пригаслими мізками, з пригаслими очима, з кожним днем наближаємось до тої крайньої межі - межі останнього збайдужіння. На півдвору - клоака, криваве дизентерійне багно. Там корчаться люди. Конають, там і вмирають. Смерть нікого вже не дивує, вона перестала бути загадкою, таїнством.

Скільки нас тут? Кажуть, сто тисяч. Сто тисяч безіменних, не пронумерованих, повержених у нічогість. Кинутих на розправу мухам і цьому смердючому сонцю.

Тануть день відо дня наші сили. Згасаєм. Щодалі більше випирають ребра, відростають бороди. Скоро будем такі, як оцей висхлий людський скелет, що, згорблений, сидить перед нами на спеці тюремного плацу і тихо, безсило плаче. Горо його величезне. Всі події, всі лиха й проблеми світу можуть, виявляється, померкнути перед таким:

- Вкрали котелок…

Вкрали котелок! Стоїть на колінах, як до молитви, озирається без надії, в безсилих своїх сльозах. Нема котелка. Тепер він приречений. Тепер він не зможе одержати навіть порцію тієї відворотної, з червами баланди. Губи його, що перед цим, скривлені болем, щось шепотіли про домівку, про дітей дрібних, - вже не в силі шепотіти, тремтять, висхлі, пергаментні, безжиттєві. Приречений він і усвідомлює це. Не просить, не виблагує допомоги, бо нема тут такого, хто б йому допоміг. Решетняк з його добротою, звичайно, перший би відгукнувся, але сам він змушений підставляти'під черпака засмальцьовану свою пілотку, - тільки ця його пілотка поки що й зарятовує нас.

Десь сім'я з дрібними дітьми, десь життя, яким він жив, а зараз тільки ями очей, ще здатних наповнюватися сльозою, підлобні провалля, з яких, може востаннє, лиш отим блиском сльози прозирає тайна людського життя… Він не шукає нашого співчуття, він змирений з найбільшим своїм горем, яке колись би потрясло, схвилювало б і нас, а зараз майже безсиле пробити важку липучу сонливість наших виснажених душ. Невже ми втрачаємо дар співчувати? Це було б найстрашніше. Холодна гора є для нас не просто місцем ув'язнення, жаховиськом табору, вона стає поняттям. Здається, вона, на те й розрахована, щоб розчавлювати, спустошувати, руйнувати людину. Так, неволя руйнує людину більше, ніж рани, ніж хвороби, ніж голод, в цьому я переконався тут. Найбільша небезпека, що її таїть проти нас Холодна гора, - це здатність робити нас байдужими один до одного, повергати в стан очужілості, роз'єднувати, обривати зв'язки між людьми. Ненавиджу власне безсилля і цю очужілість, яка не віщує добра. І я вдячний Решетнякові, який таки спромігся на слово: дораджує нещасному піти он туди, де клепають, де утворився вже цілий цех клепальників, - може, вдасться там хоч за обмотки виміняти консервну бляшанку.

А були ж ми людьми! Знали дружбу, ходили в атаки, вже з яскравістю галюцинацій ввижався мені той гарячий червневий день, коли з своєю штурмовою ротою я вдираюсь до Харкова зі сторони Білгородського шосе. Не лякала нас тоді смерть - хто був у бою, хто пережив щасливі екстази наступу, той розуміє цей стан… Тільки якщо вмерти, то саме у штурмі, на льоту, визволяючи рідне місто, - адже воно варте того… Це була майже ідея фікс: якщо кінець, то тільки так, десь отам, на майдані Дзержинського перед Держпромом, влетіти і впасти, як падали колись гінці - вісники перемоги - на майданах античних міст… Трохи картинно? Але ж і картинність чогось таки варта, якщо вопа готова підтвердити себе такою ціною - власним життям?, В кожному разі, тобі з тим юнацьким ідеалізмом, з тими хай навіть трохи честолюбними видивами легше було вставати в атаки… Чавили, чавили фашистську гидь, а тепер вона опинилась над нами на вишках. Нема пахощів життя, тільки сморід, міазми тюрми. Світ, спотворений, опоганений фашистами, став не схожий на себе, він ніби помертвів, для нас він тільки суцільна тюрма і тюрмою буде, аж доки смерть або зброя знову в руках, і знову штурми, атаки…