Олесь Гончар - Циклон

- Я зайнятий зараз.

- Знову якісь пам'ятки історичні?

- Художній знімаю. Про хлопців наших. Про Байдашного та його сестру…

- Ще, може, й мене десь там втулиш? - Верещака вдоволено засміявсь. - Тільки дивись по применши мою роль в усіх тих подіях… Та й свою теж. Бо як по правді, то тобі ж там належала перша скрипка, фактично ти був комісаром. Нема чого Байдашному всі заслуги приписувати. Скоріше не ти був при ньому, а він при тобі, хоча формально і вважався він командиром…

- Облиш. І не віпадуй. Ти ж знаєш, що командиром був таки він, Байдашиий, - для чого ж випадуєш?

- До речі, де зараз той ваш Байдашний?

- На далекій заставі. Був командиром і зараз командир.

- Пофортунило. Тільки ще раз скажу, що твоя скромність тут зайва. Пригадуєш, як ми ходили поліцію роззброювати? Скільки ми їх брали тоді щоночі біля большака, коли вони з возами барахла повалили на захід… Байдашного я в ті ночі й не бачив. Або тих факельників, що заскочили хати підпалювати, - це ж ви їх з Костромським та з Решотігяком перестріляли в Ковалях? І скажу, що даремно ви тоді не пішли в район добувати документи за партизанство…

Колосовський добро пам'ятав той день, перший розвихрений донь після визволення. Верещака бігав, метушився, за поли хлопців хапав: “Треба в район мотнутись. Там влада вже ”;, партизанські довідки видадуть… Гайда но гарячому, бо потім забудеться, свідків не знайдеш!” Щось принизливо було в тій його метушні, в закликах - якомога швидше запасатися охоронними грамотами. “Не підем, - затялись хлопці. - Якого чорта десь там пороги оббивати”). - “Так діяли: ж! За таке всім партизанські документи належать!” - “Не ради документів робилось, - відповів тоді Решетняк. - Совість чиста, хіба мені цього не досить?”

Того ж дня й пішли, разом усі, тільки пе в район, а в запасний полк.

- А я таки оформив, - розповідав Верещака. - Розумію вас, думалось, мабуть: ще фронт який треба пройти, сто разів убити встигнуть, нащо ті документи… А воно, бач, зостався живий, і тепер згодились би для біографії… Я не з тих, що свої заслуги по дорозі розкидають: вони в мене всіма печатками підтверджені.

- Ти ще довго там залишався?

- Та треба ж було комусь порядок наводити. Ви мерщій на фронт за орденами, а Верещаці ще все там довелося розплутувати.

Коли йшли вночі з запасного полку маршем до Дніпра, Решетняк, правда, таки відлучивсь, але не в район, а додому, до Катрі. Встиг, збігав, і тієї ж ночі перед світом догнав свою маршову роту. Мовчазний був, присмучений. “Сина побачив, дав заповіт, і хай росте…”

- Знаю, як вам сутужно тоді довелось, - говорив тоном співчуття Верещака. - Скільки “чорної піхоти” тоді на правому березі накрилось… Цс ж там і Решетняк поліг?

Там. Не уявити цьому Верещаці, як ішли у наступ там хлопці. Одну з ночей так і назвав би: Ніч Свисту.'Підняті свистом в атаку, штурмом пішли на траншеї, вдирались в окопи з мовчазною люттю, бились врукопаш… За все, за все розплачувались боєм і кров'ю… Ніколи не уявити тобі, Верещако, тих подвигів нічних і денних, коли Холодна гора вивергнулась на ворога розпеченою лавою зненависті і помсти…

- Багато буде боїв у твоїй картині?

- Вийде фільм, там побачиш.

- Люблю, щоб гриміло. На землі щоб і в небесах… Це правда, що грім можна передати гуркотом листового заліза або сипнувши горохом по барабану?

Колосовський підвівсь, потемнілий:

- Маю йти.

Ще і в номері готелю йому вчувався нестерпний припах давньої ветсанітарової карболки. І навіщо він тобі тут зустрівся? Цікаво, бач, йому знати навіть те, як бутафорний грім видобувають!…

Але ж і такий є. Один із майбутніх поцінувачів твого фільму…

Тут ще світило сонце, і тому було просто схоже на жарт, що в цей саме час - десь зовсім нездалека! - телефонують, просять прислати амфібій. Злива, циклон, повінь! Йде вода нечуваної сили, топить, заливає гірські й підгірські райони… А вірити не хочеться, бо сонце вгорі світить, і м'яч літає над волейбольним майданчиком вояцького містечка, і хлопці в нових гімнастьорках збираються - хто має дозволи командирів - до міста, до дівчат на свої щонедільні побачення…

- Амфібій!

Негайно було оголошено тривогу. В лічені секунди, передбачені для цього, вивели з боксів важкі військові машини.

- Невже по асфальту?

- Давай!

Ось тепер нарешті повірили.

Обганяючи своїм газиком колону амфібій, Колосовський пильно вглядався в обличчя тих, що йшли, підняті по тривозі. Зібрані, посуворілі обличчя солдатів. Тонковидий юнак-офіцер стоїть біля відкритого люка, погляд спрямований вперед. Мимоволі ставив себе на його місце. Хто він? З яким почуттям іде на не відоме ще йому бойове завдання? Можливо, що це перша в його житті тривога. Перша не уявна, не учбова, а справжня тривога твого життя. Можливо, він навіть ждав, щоб настала ця мить, яка раніш чи пізніш для кожного з вас має неминуче настати. Є в ній холодний присмак небезпеки, невідомість, тайна, і вже наказ кличе тебе в ту тайну, яка незабаром візьме твоє життя на якийсь досі не знаний випроб. Діти своїх батьків, сини твоїх ровесників. Чий він син, отой, що виглядає з відкритого люка?… Як розгорталася юна стрічка його життя? Чи все щасливо складалось? Чи малим, може, бачив, як мати читає фронтову похоронну?…