Олесь Гончар - Циклон

Звечора мав зустріч у театрі з актором, який гратиме астронома. Після того в номері готелю довго сиділи з композитором, радились про музику майбутнього фільму. Потім годинник на вежі суворо відбивав блукання його нічні. Вулички, завулки, мури потемнілих віків, аптека, в якій ще алхімік ночами варив свое зілля, шукаючи еліксир молодості, добуваючії філософський камінь…

Все перейшло безповоротно. “Смерть, вона тим і страшна, що після неї пе вернешся, - казав колись Решотняк. - Щоб ось таї; - не було тебе, не було і рантом вернувсь…” А ти завзявся друзів своїх повернути… Що тільки початок. Поки що невеликий набуток в касетах. Що воно там? Ще не проявлений твій медозбір, той летючий екранний світ, що його зараз затиснуто в темряву негативів… Але вже він є. Чи, може, виявиться зовсім не тим, що ти ждеш, чого прагнеш? Провідна, ядерна думка фільму, чи постане вона в належній випуклості образів, свіжості, новизні? Хотів би, щоб кожна сцена сприймалася так, ніби її дивляться ясні очі дітей або юних закоханих, які самі ніколи не бачили війни, але мусять знати, яким глиббким буває, нещастя і воля до опору цим нещастям. Щоб в такому нічим не замутненому сприйнятті оживала твоя стрічка з скрапа. Правдивим повинен бути кожен актор, кожна ситуація, кожне слово діалога… Музика не забиватиме їх, буде її ііебагато, суворої, грізної, як той час. При всій трагічності, фільм не повинен пригнічувати глядача: отой античний катарсис-то пе вигадка, він існує, він справді ж бо здатен очищати душу й давати їй міць. Ще далеко той час, коли ти станені до монтажного стола з запахом кінематографічного клею і проходитимуть через твої руки численні мініатюрні кадрики, багато сотень буде їх, і ти будеш над ними владар, переживатимеш найвищу радість творення. Потім, підкладені начорно, побіжать на екрані ще в безлюдній проекції, не чищені від технічних позначок, недоладні, ще без звуку, - тільки тобі та колегам твоїм зрозумілі… Часто бачитимеш на кадрах чорнового матеріалу обличчя дівоче, що так по-новому розкрилось, порадувало вже на перших зйомках.

Ярослава не обманула твоїх сподівань. Візерунок ролі її несе на собі подих справжньої, непідробної творчості, інтенсивність внутрішнього життя. Цінуєш у ній оцю багату гру уяви, акторський азарт, творчу відвагу, яка мовби виникає, вибухає стихійно, хоча стихійністю і не є!

Для декого з режисерів актор кіно - це щось схоже на оту первісну глину, в яку ти мусиш - майже силою гіпнозу - вдихнути душу, запрограмувати в ній частку свого задуму. І не особливо, мовляв, тіш себе ілюзіями про перевтілення - шукай пайнерше типаж!… Але ж актриса не манекен, вона співтворець, і в цьому ти ще раз переконався: Ярослава здатна мислити на екрані, здатна глибоко й самостійно жити, розвивати, доповнювати задум. В можливості Ярослави повірив з випадку, здавалось би, незначного. Одного разу хвилею дискусії Ярославу винесло на трибуну, - було для неї то, мабуть, вперте. Спинившись на трибуні, хвилювалася дуже, але більше, ніж сум'ятливі її слова, вразило Колосовського інше: рука актриси. Дивився на цю сховану за бар'єрчиком трибуни худу, трепетну руку і весь час сімстерігав із-за спини, як вона в самозабутті жмакає якісь папірці, то злегка поводить пальцями, то раптом стискається в кулачок, в'яже в повітрі якісь візерунки, і вся - з самих ніби нервів зіткана - пульсує, живе настільки виразно, що, здавалось, навіть не чуючи слів, все сказане міг би прочитати но цьому майже інтимному життю руки, но її трепетливому пульсуванню, яке з точністю фонограми передавало найтонший порух думки, настрою, пристрасті, відтворювало ніби навіть саму красу дикції актриси… Вперше тоді подумав: “Може, оця? Чи пе Пріся Байдашна перед тобою?” Уявляв її антифашисткою в умовах підпілля, і медсестрою на фронті, і юною полонянкою - і почувалося, що всюди вона зможе…

І ось грає.

Він бачив у ці дні, як хмелила Ярославу розкутість власного темпераменту, творча її фантазія віднаходила саме те, що треба було знайти, пристрастю героїні горіла душа актриси, вона зовсім природно, без натуги ставала тією, яку мала винести на екран. Є в ній те, що якраз ти шукав: розмаїта психологічна гама почуттів, внутрішня заглибленість, розуміння характеру дівчини з народу. Натура героїні прочитується в кожному її погляді, в кожному жесті… Мимоволі радуєшся, дивлячись на це обличчя, одухотворене творчістю, прекрасне юністю своєю. Улюблениця кіногрупи, що вона все хотіла сказати тобі своїм хвилюванням, своїми раптовими, ніби безпричинними змінами настрою? Щоразу то гасне, будучи в смуткові, то йде назустріч тобі розсяяна, в лицем, що промениться очима, відкрито, небесно світиться радістю і закоханістю… Такою підійшла сьогодні до газика, коли зібрався їхати до міста.