Олесь Гончар - Циклон

- Юдоль коняча, околиця всесвіту, - роздумував уголос професор. - Оця розкішна природа, ці світлі води, рай під тихими небесами… Все це мимоволі схиляє до споглядання. До самоспоглядання. Навіває якийсь напівсон…

- Хочеться зажити життям трави? Знепримітніти? Десь із кутка- спостерігати, що розігрується па кону життя?

- Розумію вашу іронію. Вважаю її навіть доречною. Такі, як ви, мають право на неї: ви - людина дії. А дія, активне добро - це, здається, понад усякі мудрощі… Але зрозумійте й мене. Стан людини, що із сфер небесних відкипута до травинки… Часом справді починає здаватись, ніби тонеш в якомусь блакитному папі пені і що нема на світі нічого кращого за саме життя, що істина в цьому: просто жити…

Но якійсь хвилі роздуму сказав Богданові йти за пігм. Здалось Колосовському, що астроном веде його до коней, може, щоб показати незвичну рану, промити… А він завернув у лозняки. Богдан, продершись за ним у гущавінь, зупинивсь: між самим корінням лежали купою… сідла. Для цих, лазаретних, що незабаром мали стати бойовими підпільними кіньми.

В одній із нічних операцій загинув Шаміль. За кілька днів перед тим, повернувшись з вугіллям зі станції, збуджено розповідав хлопцям:

- Чорнозем вантажать! Вже й чорнозем полоненим став! Так: досі хапали та відправляли людей до ненажерного райху, а цього літа взялися гребти ще й чорнозем з полів. Найродючішу землю, наскрізь пройняту гарячим духом життя, землю, що аж пахтіла сонцем, здирали живохватом з пристанційних полів, везли, вантажили на платформи. Вікодавнє багатство народу, цей український рахманний чорнозем, що з літа в літо гнав силу свою в смагляве туге колосся, віднині мав здобрювати пісні сіруваті грунти Європи.

- І серед тих, що працюють там під конвоєм, - розповідав далі Шаміль, - є знаєте хто? Німці-антифашисти! Бо коли вартовий відвихнувся, то один з підконвойних привітав мене по-ротфронтівськи: стиснутим кулаком угору - рот фронт, мовляв, камарад!…

- Отак на землі поневоленій самі опинились в неволі, - зауважив хтось.

Байдашний, виявляється, знав уже про тих німців-штрафників, що їх зараз використовують на станційних роботах. Справді в серед них антифашисти, - він якраз налагоджував з ними контакт. Натякнув навіть, що незабаром, може, доведеться вчинити ще одну акцію - німців з-під німців відбивати.

- Хай вони всі виздихають, щоб я ще й за пих головою ризикував, - сказав на це ветсанітар Верещака.

Був такий діяч, як жартома називали його в бараці. Довгий час хлопці не підпускали його близько до себе, перевіряли на дрібних дорученнях, хоч це Верещаку люто ображало: адже свій він, з київського оточення, з лохвицьких боліт ще в сорок першому приплутався до радгоспу. Вирлоокий, нахмурений, бовтав по радгоспу своєю засмальцьованою ветсанітарською торбою з різними коновальськими г.ричаїїдаллялт, розледащіло валявся ію холодках біля конюшні або лід лозами на острові та все давав зрозуміти хлопцям, що в минулому він був не такий нехлюй, не смерділо від нього карболкою за верству - мав посаду з портфелем! Недооцінений, мовляв, применшений Байдашпим, а насправді він хтось більший, ніж він. Чим ближчав фронт, тим частіше чули від Верещаки: “Треба и мені когось убитії! Хоч би кого-небудь вхекати, бо чим звітуватиму?” Йому радили: “Піди Гітлера вбий”, - і це ще більш лютило Верещаку. З'їдала його тупа заздрість до Байдашпого, і, вважаючи, що сам міг би тут бути за командира, Верещака користався найменшою можливістю, щоб підкреслити свою незгоду з Байдашпим. Так було й цього разу.

- Може, в кого за фріців душа болить, - бубонів він, - а як на мене, то фріци вони фріци і є. Де їхня революція? І твої оті землекопи, - він хмуро глянув на Шаміля, - то ще треба з'ясувати, наскільки вони антифашисти…

- Антифашисти, не маю сумніву, - запевнив Шаміль і розповів, що чув від станційних: самі ж ті, що навантажують платформи, потай продірявлюють їх, щоб земля витекла, розтрусилася, коли ешелон рушить… А на одній із платформ перед самою відправкою чиясь чесна рука вивела крейдою внизу: “Це з України! Земля награбована…”

- Все одно їм не вірю, - товк своє Верещака.

- А я вірю! - запальне вигукував Шаміль. - Треба було бачити той погляд, той вітальний його “рот фронт”… І якщо буде наказ іти відбивати їх - я перший піду!

“Ось як буває, - думав при цьому Колосовський. - Хоч обидва - Шаміль і Верещака - й поєднані спільним обов'язком, але навряд чи вони коли порозуміються між собою…”