Олесь Гончар - Циклон

- Я солі приніс і трохи крупи-шрапнелі.

- От і добре… А в мене он казанок є.

Неподалік попелилося на піску загасле вогнище, лежав боком обкурений сажею казанок з невишкребеною засохлою саламахою. Над нею роїлися мухи.

- Що тут можна? - нахилившись, розмірковував професор. - Можна хіба що писати, іга німецький кшталт, трактат про Неволю. Піддати цей стан, таї; би мовити, спектральному аналізові, обмислити саму природу Неволі… Чому поневолювач не може визнати тебе, самодостатню твою вартісність? Та інакше він мусив би перестати бути поневолювачем! Для нього образа вже те, що ти людина, що претендуєш на повноцінне право людське. Адже він все сприймає по-своєму. Для нього безправство людини не порушення норми, а якраз норма. Ти не можеш із ним зрівнятись, не повинен, не здатен! Самим своїм існуванням, надто ж своїм інтелектом ти просто ображаєш його. Твоє місце - в хомуті, який уже тут інтелект! А коли, окрім всього, ти що іі не зломлений, щось там маєш за душею, - то це взагалі обурливо, це майже кримінал. Бо якщо ти справді не ”;піЛіі, а така ж людина, як і той, що виплоджений десь на Рейні, то яке тоді в нього право на тебе, право цілковито, необмежене розпоряджатись тобою? Тільки тому, що гучніше вміє гаркнути: век, цюрюк? Отже, сама його логіка, логіка дужчого кулака, вимагає, щоб ти - принаймні в його уяві - був чимось другосортним, ущербним, примітивним… Право на холуйство окупант ще згоден визнати, але тільки це “право”, і нічого більш! Якщо ж ти, повторюю, не зломлений, внутрішньо не розчавлений - ти справді ненрийпят :ний для них, раніш чи пізніш доведеться тобі зіткнутися з: ними… І, нарешті, ще одну важливу річ могло б помітити спостережливе око: поневолювач деградує раніше, ніж його жертва. Запам' ятайте це… Ось на таку тему б і магістерський трактат. Чи ви маєте інші якісь наміри?

- Маю намір зоряне небо тут з вами спостерігати. Правда, підзорних труб нема… Десь, мабуть, сумують без вас телескопи?

- Ні слова про телескопи. - Професор сердито струснув своєю закудланою бурастою гривою. - Мовчіть про зірки! Де ви їх бачили? В цьому небі нема їх! Давно нема. Горбаті літаки, обтяжені бомбами, - ото єдиний тепер над нами хід небесних тіл!…

Заросле, розбрякле, ще не старе обличчя професора спохмурніло, в очах засивіли задума і смуток.

- Яз тих наївних, - нахмуривсь Богдан, - які вірять в зірки. І в сонце… І в таких, як ви. Вірю у незнищенність.

Астроном помовчав, у грудях йому хрипко дихав здоровенний ковальський міх.

- Безсмертя, кажуть… Може, це не що інше, як універсальна воля до життя? Що б там не було, а ви ж ось почуваєте таку потребу - не зникнути? Може, в цім почутті незникності якраз і виявляє себе потаємна сила життя, відлита деким у форму вищої космічної реальності? Справді, важко змиритись із думкою про безслідну тлінність себе і своїх ближніх, найдорожчих… Та, кінець кінцем, це глибоко інтимне, і в кожного, мабуть, воно по-своєму… Рано чи пізно все, звичайно, скінчиться, я маю на увазі цей нинішній катаклізм. І не може ж.людство тоді не замислитись: чому це було? Чому це стало можливим? Чому найцивілізованіший вік оганьбив себе такими руйнаціями, злочинами, таким падінням, від якого всі предтечі, всі Коперніки та Канти в могилах би здригнулись?

- Філософи винуваті теж.

- Можливо. Але ж далі? Як далі проляже дорога до тієї “нічної гармонії”? Чи знов по руїнах, по живих душах? Другим заходом? Повторним, ще, може, страшнішим циклом? - Професор передихнув. - Здається часом, що старі індійські філософи були ближчі до істини, ніж ми, європейці. Зазирнути в себе до самих глибин… Відчути єдність з усім живущим… Написати на ременях не “юбер аллес”, не “гот міт унс”, а “Я - людина! Живу для любові, для творчості!” Вона мас всюди розлитись, ніяким спотворенням не піддатна, чиста й простора, як повінь весни… Бо якщо честолюбство, та пиха, та чвари диктуватимуть мені мої вчинки - залишусь сліпцем. Жорстоким і трагічним сліпцем, не більш…

Професор повагом підвівся; горблячись дужою своєю статурою, стояв, опершись на костур, оглядав сумні свої володіння; може, коней лічив? Оглянув коней, лозняки й далеку, до паркості вигріту сонцем заплаву, сріблясту зелень її і води:

пам'ятаєте?

- Вчив латину, та не довчив, - зізнався Богдан, усміхнувшись.

- “Дякую тобі, боже, що я був на цьому світі…” Тільки і всього.

“Що він нам скаже, цей мудрець-звіздар, коли ми звернемось по ділу до нього? - подумав Богдан. - Коли залучатимем ціною життя виборювати цей так ним укоханий світ?”