Николай Гоголь: Тарас Бульба (перше видання)

Через хвилину-другу вони всі разом зайшли до його кімнати. Мардохай підступив до Тараса, поплескав його по плечу і сказав:

— Якщо ми та Бог захочемо щось зробити, то буде так, як треба.

Тарас подивився на цього Соломона, якого ще світ не бачив, і в ньому знов прокинулася надія. Справді-бо, його вигляд справляв враження: верхня губа просто наганяла страх. її товщина, звичайно, була не вродженою. У бороді цього Соломона стирчало всього лиш кільканадцять волосин, та й то тільки з лівого боку. А на обличчі було стільки знаків од побиття, отриманих за Соломонову мудрість, що бідолаха, напевно, давно втратив їм лік і вважав за родимі плями.

Мардохай десь пішов разом з товаришами, що так захоплювалися його мудрістю. Бульба залишився сам. Він опинився у дивному, незнаному досі становищі: уперше в житті відчував незнайомий неспокій, душу його лихоманило. Це вже був не той Бульба, що колись, — незламний, непохитний, міцний, як дуб; ні, тепер він був присмирнілий, боязкий, майже безпорадний. Він здригався від найменшого шурхоту, від кожної жидівської постаті, що виринала в кінці вулиці. У такому стані він пробув цілий день: не їв, не пив, прикипів до вікна і застиг у чеканні. Нарешті, вже пізнього вечора, з'явилися Мардохай та Янкель. Серце Тараса завмерло.

— Ну що, вдалося? — запитав він із диким нетерпінням.

Але ще до того, як жиди набралися духу, щоб йому відповісти, Тарас помітив, що в Мардохая уже не було того останнього пасма волосся, яке масними кільцями вибивалося з-під його ярмулки. Він намагався щось пояснити, проте нагородив таких нісенітниць, що Тарас не второпав нічого. Янкель те й робив, що затуляв долонею рота, наче вхопив застуду.

— О, ласкавий пане! — сказав він нарешті. — Тепер зовсім не можна! Їй-Богу, не можна! Такий поганий народ, що йому треба наплювати на самісіньку голову. Ось і Мардохай скаже. Мардохай робив таке, чого ще не робила жодна людина на світі. Однак Бог не захотів, щоб так було. Там три тисячі війська стоїть, і взавтра їх усіх стратять.

Тарас подивився в очі жидам, але вже без нетерпіння і гніву.

— А якщо пан хоче побачитись, то це треба взавтра дуже рано, ще до схід сонця. Вартові згоджуються, й один левентар обіцявся. Тільки бодай їм добра не було й на тому світі, ох, вей мір, що то за ненажерливий народ! І поміж нас таких здирників не знайдеш. По п'ятдесят червінців я дав кожному, а левентареві...

—Добре. Веди мене до нього! — твердо сказав Тарас, і вся колишня рішучість виповнила його душу. Він пристав на пропозицію Янкеля перевдягнутися іноземним графом, який начебто приїхав з німецької землі, — для цього завбачливий Янкель уже встиг навіть припасти одяг.

Була вже ніч. Господар оселі, той-таки рудий жид у ластовинні, постелив на лаві тонкий сінник з рогожею для Бульби. Янкель ліг на підлозі на такому самому сіннику. Рудий жид випив невеличку чарочку якоїсь наливки, скинув каптан (у панчохах та черевиках він став схожим на курча) і почалапав зі своєю жидівкою у щось схоже на шафу. Двоє жиденят, як хатні цуценята, примостилися в кутку на підлозі.

А Тарас навіть не лягав. Сидів у задумі і злегка барабанив пальцями по столі. Він тримав у роті люльку і попихкував димом, від якого жид чхав спросоння і ховав під ковдру носа. Ледве небо зайнялося блідим передвістям світанку, як він уже штурхнув ногою Янкеля.

— Вставай, жиде, і неси свою графську одіж!

За хвилину він зодягнувся. Почорнив вуса, брови, примостив на голову маленьку темну шапочку — і тепер Бульбу навіть ніхто з його козаків не впізнав би. З вигляду йому було не більше як тридцять п'ять років. Свіжий рум'янець заграв на його щоках, а шрами робили обличчя суворим і владним. Одяг, гаптований золотом, дуже йому пасував.

Місто ще спало. Жодна гендлярська душа ще не вийшла на вулицю зі своїм крамом. Бульба з Янкелем прийшли до будівлі, схожої на сидячу чаплю, — вона була зчорніла, приземкувата, зате широчезна, і з одного її боку вгору тяглася, як журавлина шия, довга й вузька башта, над якою звисав шматок даху. Ця споруда відбувала чимало всіляких служб. Тут містилися і казарми, і в'язниця, і навіть карний суд.

Бульба з Янкелем увійшли в браму й відразу опинилися чи то серед просторої зали, чи критого подвір'я. Близько тисячі чоловік спали тут укупі. Далі були низенькі двері, перед якими сиділо двоє вартових і грали в якусь таку гру, що один другого бив двома пальцями по долоні. Вони не зважали на двох прийшлих людей і повернули голови тільки тоді, коли Янкель сказав: