Михаил Булгаков - Майстер і Маргарита

Пілат заговорив по-грецькому:

— Отож це ти збирався зруйнувати будівлю храму й закликав до цього народ?

Цієї миті в’язень знову пожвавішав, очі його вже не відбивали переляк, і він теж заговорив грецькою мовою:

— Я, чол… — жах промайнув у очах в’язня від того, що він мало не помилився, — я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати будівлю храму і нікого не намовляв на такий безглуздий чин.

Подив виобразився на обличчі секретаря, що гнувся над низеньким столиком, записуючи свідчення. Він підвів голову, але відразу ж знову схилив її до пергаменту.

— Сила-силенна всякого люду стікається у цей город на свято. Бувають серед нього маги, астрологи, віщуни й убивці, — монотонно промовляв прокуратор, — а трапляються і брехуни. Ти, приміром, брехун. Записано ясно: намовляв зруйнувати храм. Так свідчать люди.

— Ці добрі люди, — заговорив в’язень і, поспіхом додавши: — ігемоне, — повів далі: — нічому не вчилися і попереплутували все, що я казав. Я взагалі починаю боятися, що плутанина ця триватиме дуже довго. І все через те, що він хибно записує за мною.

Запала мовчанка. Тепер уже обидва хворі ока важко дивилися на арештанта.

— Повторюю тобі, але востаннє: облиш удавати причинного, харцизе, — мовив Пілат м’яко і монотонно, — за тобою записано небагато, та записаного досить, щоб тебе повісити.

— Ні, ні, ігемоне, — весь напружуючись у бажанні переконати, говорив ув’язнений, — ходить, ходить один з козлячим пергаментом і без упину пише. Якось заглянув я у цей пергамент і жахнувся. Анічогісінько з того, що там записано, я не казав. Я його благав: спали ти, ради бога, свій пергамент! Але він вихопив його в мене з рук і втік.

— Хто це такий? — гидливо спитав Пілат і торкнув рукою скроню.

— Левій Матвій, — охоче пояснив ув’язнений, — він був збирачем податків, і я зустрів його вперше на дорозі у Віффагії там, де клином виходить фіговий сад, і розбалакався з ним. Спершу він поставився до мене неприязно і навіть ображав, себто думав, що ображає, називаючи собакою. — При цьому в’язень усміхнувся: — Як на мене, то я нічого поганого не бачу в цьому звірові, щоб ображатись…

Секретар облишив записувати й нишком здивовано зиркнув, але не на в’язня, а на прокуратора.

— …однак, наслухавшись мене, він почав лагідніша-ти, — вів далі Ієшуа, — а врешті викинув гроші на дорогу і сказав, що піде зі мною в мандри…

Пілат осміхнувся однією щокою, вищиривши жовті зуби, і мовив, обернувшись усім тулубом до секретаря:

— О, городе Єршалаїме! Чого тільки не ночуєш у ньому. Збирач податків, слухайте лишень, викинув гроші на дорогу!

Не знаючи, як відповісти на це, секретар визнав за потрібне повторити Пілатову посмішку.

— А він сказав, що віднині гроші стали ненависні йому, — пояснив Ієшуа дивні вчинки Левія Матвія і додав: — І відтоді він став моїм супутником.

Все ще вищиряючись, прокуратор подивився на в’язня, тоді на сонце, яке неухильно підбивалося вгору над кінними статуями гіподрому, що лежав далеко внизу праворуч, і раптом з якоюсь тоскною мукою подумав, що найпростіше було б вигнати з балкону цього чудного харциза, промовивши лише два слова: «Повісити його». Вигнати і конвой, піти з колонади всередину палацу, звеліти затемнити кімнату, впасти на ложе, зажадати холодної води, жалісним голосом покликати собаку Банга, поскаржитися йому на гемікранію. І думка про отруту раптом спокусливо майнула у хворій голові прокуратора.

Він дивився каламутними очима на ув’язненого і деякий час мовчав, болісно пригадуючи, навіщо на нещадному вранішньому єршалаїмському осонні стоїть перед ним арештант з понівеченим від побоїв обличчям і які ще не потрібні нікому запитання він мусить ставити.

— Левій Матвій? — хрипким голосом спитав недужий і заплющив очі.

— Так, Левій Матвій, — долинув до нього високий, нестерпучий голос.

— А що ж ти все-таки говорив про храм юрбі на торговищі?

Голос того, хто відповідав, здавалося, шпигав Пілатові у скроню, завдаючи нестерпної муки, і цей голос проказував:

— Я, ігемоне, говорив про те, що розпадеться храм старої віри і постане новий храм істини. Сказав так, щоб зрозуміліше було.

— Навіщо ж ти, волоцюго, на торговищі баламутив народ, розказуючи про істину, про яку й поняття не маєш? Що таке істина?

Нараз прокуратор подумав: «О боги мої! Я запитую його про щось непотрібне на суді… Мій розум не слугує мені більше…» І вкотре вже привиділася йому чаша з темною рідиною. «Отрути мені, отрути…»