Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Думаєте, сер, що коли я її покину, вона мене забуде? Я не хочу слухати твоїх ідіотських сентиментальних теревенів і нісенітниць! — закричав батько.— У моїй родині не буде шлюбів із жебраками! Коли ти ладен знехтувати вісім тисяч річного прибутку, які тільки чекають твого слова, щоб опинитися у тебе в кишені, то що ж — твоя воля. Але тоді, богом присягаюся, збирай свої манатки і геть мені з цього дому! Я востаннє питаю: зробиш ти так, як я наказую, чи ні?-Чи я одружуся з тією мулаткою? — мовив Джордж, розстібаючи комірець сорочки.— Мені не подобається її масть. Запропонуйте її тому негрові, що замітає вулицю біля Флітського ринку. Я не маю наміру одружуватися з готтентотською Венерою.

Містер Осборн шарпнув за шнурок дзвоника, як звичайно, коли хотів, щоб служник приніс вина, і, майже посинівши з люті, наказав, щоб подали карету капітанові Осборну.

Все з’ясовано до кінця! — сказав смертельно блідий Джордж, коли через годину прийшов до «Слотера».

Що саме, хлопче? — запитав Доббін.

Джордж розповів йому про свою сутичку з батьком.

Я завтра ж таки одружуся з нею! — вигукнув він.—З кожним днем Доббіне, я дужче її кохаю.

Розділ XXII ВЕСІЛЛЯ И ПОЧАТОК МЕДОВОГО МІСЯЦЯ-Навіть найвпертіший і наймужніший ворог не може витримати голоду, тому старий Осборн був досить спокійний за свого, супротивника в битві, яку ми щойно описали, і впевнено чекав беззастережної капітуляції, тільки-но в Джорджа скінчаться запаси. Звичайно, шкода, що хлопець поповнив їх саме того дня, як відбулася перша сутичка, та, на думку старого Осборна, то був тільки тимчасовий перепочинок, що трохи відтягав капітуляцію. Протягом кількох днів між батьком і сином не було ніякого зв’язку. Старого трохи сердила така мовчанка, але не лякала, бо він, за його словами, знав, де треба натиснути на сина, і чекав наслідків цього заходу. Він розповів дочкам, чим скінчилася їхня суперечка, але звелів не звертати па це уваги й зустріти Джорджа, коли він з’явиться, так7 немов нічого не сталося. Прибор для нього ставили щодня, як звичайно, і, здається, старий джентльмен трохи хвилювався, чекаючи сина. Але Джордж не приходив. Спитали про нього в «Слотері», але там сказали, що він і його приятель капітан Доббін виїхали з міста.

Одного вітряного дня наприкінці квітня,— дощ тоді просто заливав бруківку на старовинній вулиці, де була кав’ярня «Слотер»,— до тієї кав’ярні зайшов Джордж Осборн, схудлий, блідий, проте досить ошатний, у синьому сюртуці з мідними ґудзиками і в гарному жовтому жилеті за тодішньою модою. Там уже сидів його приятель Доббін, теж у синьому сюртуці з мідними ґудзиками,— цього разу він зрадив військову куртку й сірі штани, які звичайно прикривали його довготелесу фігуру.

Доббін просидів у кав’ярні десь із годину. Він переглянув усі газети, хоч не міг нічого в них прочитати. Він разів із двадцять поглядав то на годинника, то на вулицю, де ляпотів по бруківці дощ і стукали дерев’яними підошвами перехожі, кидаючи на блискуче каміння довгі тіні, він відбивав пальцями зорю, гриз до живого свої нігті (він любив прикрашати таким чином свої великі руки), пробував урівноважити чайну ложечку на молочнику, перекинув її тощо,— одне слово, виявляв усі ознаки занепокоєння і робив відчайдушні спроби розважитись, як звичайно роблять люди, коли вони дуже хвилюються, чогось чекають або чимось збентежені.

Кілька товаришів Доббіна, що теж були тоді в кав’ярні, почали кепкувати з його ошатного вбрання і з його хвилювання. Один навіть запитав, чи він, бува, не надумав одружитися. Доббін засміявся й відповів, що коли одружуватиметься, то пошле йому (майорові Уогстафу з інженерних військ) шматок торта. Нарешті з’явився капітан Осборн, як ми вже згадували, вишукано одягнений, але дуже змарнілий і схвильований. Він витер бліде обличчя великою жовтою шовковою хусточкою, щедро напаханою парфумами, потиснув Доббінові руку, глянув на годинника, звелів кельнерові Джону подати кюрасо і з нервовою хапливістю випив його зразу дві чарки. Доббін запитав його, як він себе почуває.

Не міг ані на хвилину заснути до самого ранку, Доббіне,— мовив Джордж.— Страшенно боліла голова й мучила нервову лихоманка. О дев’ятій я встав і пішов до турецької лазні. Кажу тобі, Вільяме, що почуваю себе так, як того ранку на перепонах у Квебеку, коли сідав на Метеора.

Я теж,— відповів Вільям.— Я того ранку хвилювався ще більше, ніж ти. Ти тоді хоч поснідав як слід. Перекуси щось і тепер.

Ти добрий хлопець, Віллє. Я залюбки вип’ю за твоє здоров’я, друже, і прощай моє...