Ні, досить тобі двох чарок,— урвав його Доббін.— Заберіть лікер, Джоне! — Візьми трохи кайєннського перцю до курчати. І поквапся, бо нам уже пора бути на місці.
Ця коротка зустріч і розмова двох капітанів відбулася десь о пів на дванадцяту.
Карета, в яку служник капітана Осборна поклав скриньку з письмовим приладдям і невеличку валізку, вже чекала біля кав’ярні. Обидва приятелі квапливо добігли до неї під парасолею, а служник виліз на козли, лаючи дощ і мокрого візника, з якого здіймалася пара.
Хоч одна радість, що біля церкви чекає краща колісниця,— буркнув він.
Карета прогуркотіла по Пікаділлі, де Епслі-гаус і лікарня святого Георгія ще не скинули червоних шат, де ще засвічували олійні ліхтарі, де ще не з’явився на світ Ахілл, де ще не встигли спорудили арки Пімліко й потворне страхіття на коні ще не гнітило її та сусідні околиці,— і, поминувши Бромптон, під’їхали до однієї церковці неподалік Фу-лем-роуд. Там уже чекав екіпаж, запряжений четвериком, а поряд іще одна парадна карета. Через дощ зібралося небагато цікавих.
Що за мара, я ж замовляв пару коней! — сказав Джордж.
Мій господар звелів запрягти четверо,— відповів служник Джозефа Седлі, що чекав на них: заходячи разом із служником містера Осборна позад Джорджа й Вільяма до церкви, обидва вони визнали, що «весілля бідненьке, нема навіть сніданку й весільних стрічок».
Нарешті ви з’явилися,— сказав наш давній знайомий Джоз Седлі, рушивши їм назустріч.— Ти спізнився на п’ять хвилин, любий Джордже. Який препоганий день, га? Хай йому чорт, немов дощова пора в Бенгалії. Але карета не пропускає дощу, ось побачиш. Ходімо, мати й Еммі вже тут.
Джоз Седлі був пречудовий. Він ще дужче погладшав, стоячий комірець у нього став ще вищий, обличчя ще червоніше, брижі його сорочки пінилися з-під смугастого жилета. Лакованого взуття ще тоді не вигадали, але його гессенські чоботи на показних ногах так блищали, наче були ті самі, перед якими джентльмен на стародавній картині голився. На ясно-зеленому сюртуці в нього красувався розкішний бант, ніби велика розквітла магнолія.
Одне слово, Джордж зважився на рішучий крок — надумав, одружитися. Тому він був такий блідий і знервований, тому не спав цілу ніч і не міг заспокоїтися вранці.
Я чув не від одного а тих, хто перейшов уже через цю церемонію, що вони були в такому самому стані. Безперечно, коли вже відбудеш її три або й чотири рази, то звикнеш, але перша спроба для кожного дуже тяжка.
Наречена була в брунатній шовковій накидці (як потім розповідав мені капітан Доббін) і в солом’яному брилику з рожевою стрічкою. На брилик вона накинула серпанок із шантільського мережива — подарунок свого брата.
Капітан Доббін попросив дозволу подарувати їй годинник із золотим ланцюжком, яким вона тепер прикрасила себе, а мати дала їй брошку з діамантом — чи не єдину коштовність, яка лишилася в старої леді. Поки відбувався шлюб, місіс Седлі вмивалася гіркими слізьми, сидячи на лавці, а ірландка-служниця і місіс Клен, господиня будиночка, де вони тепер мешкали, намагалися її заспокоїти. Старого Седлі в церкві не було, тому Джоз замість батька віддавав наречену, а капітан Доббін був боярином свого .приятеля Джорджа.
У церкві не було нікого, крім священика й паламаря, невеликого гуртка учасників шлюбного обряду та їхніх служників. Обидва служники зневажливо посідали віддалік. По вікнах періщив дощ. У перервах між шлюбною церемонією було чутно, як він лопотів і як на лавці схлипувала місіс Седлі. Пасторів голос сумно відлунював від порожніх стін. Осборнове «так» прозвучало глибоким басом, а відповідь Еммі, що злетіла з її уст, ішла просто від серця, але її навряд чи хто почув, крім капітана Доббіна.
Коли обряд скінчився, Джоз Седлі підійшов до сестри й поцілував її, вперше за багато місяців. Джорджеве обличчя проясніло, він променів гордощами.
Тепер твоя черга, Вільяме,— сказав він, ласкаво поклавши руку Доббінові на плече.
Той підступив до Емілії і торкнувся губами її щоки. Потім вони зайшли до ризниці й порозписувалися в церковній книзі.
Хай бог благословить тебе, любий друже! — мовив Джордж, схопивши Доббіна за руку, і в очах у нього неначе блиснули й сльози.
Вільям лише кивнув головою, серце його було таке переповнене, що він не міг говорити.
Відразу ж напиши і приїзди якомога швидше, чуєш? — сказав Осборн.
Місіс Седлі, ридаючи, попрощалася з дочкою, і молоді рушили до карети.
Ану кіш, чортенята! — гримнув Джордж на промоклих хлопчаків, що обліпили церковні двері.
Читать дальше