Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Щоб пошити жилети на чоловіка такої статури й та­кого рангу, потрібен був принаймні один день, і частину того часу Джоз використав на те, щоб найняти служника для себе й свого тубільця та дати відповідні вказівки сво­єму агентові, який вивантажував його речі: скрині, книж­ки, яких він ніколи не читав, ящики з манго, індійськими приправами й молотим перцем, шалі на подарунки осо­бам, з якими він ще мав познайомитися, та решту його persicos apparatus / Перських розкошів (лат.)/.

І ось третього дня він неквапом вирушив до Лондона в новому жилеті. Тубілець, клацаючи зубами й тремтячи з холоду, сидів, загорнутий у шаль, на передку поряд з но­вим служником-європейцем, а сам Джоз попахкував люль­кою в кареті і мав такий величний вигляд, що хлопчаки на вулиці вигукували йому «ура». Багато людей вважало, що це, мабуть, їде якийсь генерал-губернатор. Дорогою він, за­певняю вас, не відхиляв облесливих запрошень господарів чистих провінційних заїздів вийти з карети й підживитися. Добряче поснідавши в Саутгемптоні рибою, рисом і твердо звареними яйцями, він так утрусився до Вінчестера, що вже подумував, чи не випити йому келих вишнівки. В Олтоні, послухавшись поради свого служника, він вибрався з карети й спожив чималенько еля, яким славиться те містечко. У Фаргемі він зупинився, щоб оглянути єпис­копський замок і легенько перекусити тушкованими вуг­рами, телячими котлетами із зеленим горошком та пляш­кою червоного вина. Він змерз, поки переїхав болотистий Бегшот, де його тубілець ще дужче тремтів з холоду, тому Джоз-сагіб випив трохи грогу. Отож коли він досяг Лон­дона, то був такий наповнений вином, пивом, м’ясом, при­правами, вишнівкою і тютюном, як каюта стюарда на пош­тово-пасажирському пароплаві. Вже смеркало, коли його карета, гуркочучи, під’їхала до скромних дверей у Бромптоні, куди цей добрий син і брат завітав найперше, на­віть не заглянувши в номер, який майор Доббін найняв для нього в «Слотері».

В усіх вікнах на вулиці з’явилися обличчя, дівчина-служниця вибігла до хвіртки, мадам Клеп визирнула з ві­конця чистенької кухні. Еммі схвильовано заметушилася в сінях серед капелюхів і пальт, а старий Седді у вітальні весь затремтів. Джоз зійшов з карети, велично ступаючи рипучою відкидною драбиною. Його підтримували попід руки новий служник із Саутгемптона і тубілець, смагляве обличчя якого посиніло з холоду й набуло кольору інди­чого вола. Той тубілець мало не До смерті налякав місіс Клеп з дочкою, які вийшли до сіней, мабуть, щоб підслу­хати під дверима вітальні розмову своїх пожильців, і поба­чили на лавці під вішалкою з одягом бідолашного Лола Джеваба, що весь трусився, жалісливо стогнав і дивно кривився, світячи жовтими білками й білими зубами.

Як бачите, ми спритно зачинили двері за Джозом, його старим батьком і бідолашною, ласкавою сестрою, щоб ніхто не бачив їхньої зустрічі. Старий був дуже схвильований, його дочка, звичайно, також, та й сам Джоз не залишився байдужим. За довгу десятирічну відсутність навіть найбільший самолюб згадає колись про свою до­мівку й родинні зв’язки. їх освячує відстань. Довгі роз­думи про ці втрачені радощі додають їм чару. Джоз справді був радий побачити батька й потиснути йому руку — хоч раніше вони ставились один до одного досить холодно,— радий був побачити сестру, яку пам’ятав та­кою гарненькою й усміхненою.

Наслідки зустрічі, певне, були дуже добрі, бо коли Джоз знов умостився в карету й поїхав до свого готелю, Еммі, на виду в якої світився тріумф, ласкаво обняла батька й спитала, чи не казала вона завпеда, що в брата добре серце. І справді, Седлі, великодушно пообіцяв, ще відтепер вени вже не бідуватимуть і не знатимуть горя, що він зали­шиться в Англії.

Вона сумно похитала ходовою і, як завжди, залилася слізьми. Вона зрозуміла, що брат має на думці. Емілія вдосталь набалакалася про це зі своєю юною повірницею, міс Мері, того ж таки вечора, коли нриходив майор,— дов­ше нетерпляча Мері не могла витримати й розповіла про своє відкриття, змалювала радісний подив і тремтіння, яким зрадив себе Доббін, коли містер Бінні пройшов повз них з дружиною і майор дізнався, що суперника вже мож­на не боятися.

Хіба ви не помітили, як майор стрепенувся, коли ви запитали, чи він не одружений, і як сердито він спитав: «Хто вам сказав таку дурницю?» О мем,— вела далі Мері,— він не зводив з вас очей, я певна, що він і посивів тому, що думав про вас.

Та Емілія глянула на ліжко, над яким висіли портрети її чоловіка й сина, і попросила свою молоду протеже ніко­ли, ніколи не заводити про це мови. Майор Доббін був найближчим приятелем її чоловіка. Як добрий, відданий опікун, він дбав про неї саму і про Джорджі. „Вона любить його, як брата, але жінка, що була одружена з таким ангелом,— вона показала на стіну,— ніколи не зможе на­віть подумати про якийсь інший шлюб. Бідолашна Мері зітхнула: що вона робитиме, коли молодий Томкінс із хірургічної лікарні, який завжди дивився на неї в церкві й своїми просто-таки настирливими поглядами так бенте­жив її несміливе серце, що вона ладна була вже зда­тися,— що вона робитиме, коли він помре? Вона знала, що він хворий на сухоти, в нього такі рум’яні щоки, а сам худий, як скіпка.