Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Доббін розповів йому все, а може, навіть ще й трохи додавши від себе про те, що відбувалося на борту «Ремчандера», перебільшуючи Джозові добрі наміри стосовно батька і його бажання доглянути містера Седлі на ста­рість. Насправді ж майор за дорогу сам переконав свого супутника, що той повинен узяти на себе цей обов’язок, і змусив його пообіцяти, що він піклуватиметься про сестру та її хлопця. Він трохи втишив Джозову злість на батька за те, що старий джентльмен видавав на сина век­селі, сміючись, розповів йому, що й сам потерпів від ста­рого, коли той прислав йому злощасну партію вина, і кі­нець кінцем викликав у Джоза, який завжди добрішав, коли його хвалили й до міри улещували, співчуття до родичів.

Одне слово, хоч як мені соромно, але мушу признатися: майор так далеко відбіг від правди, що сказав старому, нібито бажання побачити батька найбільше й спонукало Джоза знов приїхати до Європи.

У свою звичну годину містер Седлі задрімав у кріслі, і тоді вже настала черга Емілії провадити розмову, що вона й зробила дуже радо, і говорили вони тільки про Джорджі. Вона жодним словом не згадала, як їй було тяжко розлучатися з сином, бо ця достойна жінка, хоч мало не померла з туги за дитиною, і далі вважала, що з її боку дуже негарно нарікати на таку втрату. Зате вона розповіла все, що стосувалося сина, його вдачі, хисту і майбутньої кар’єри. Вона змалювала ангельську вроду хлопця, навела сотні прикладів його доброти й велико­душності ще з того часу, коли він жив з нею; згадала, як герцогиня королівської крові, замилувавшись хлопчи­ком, зупинила його в Кенсінгтонському парку; розказала, в яких він тепер живе розкошах і якого має служника й поні; який він кмітливий і тямущий і яка надзвичайно освічена, чудова людина велебний Лоренс Віл, Джорджів учитель.

Він знає все!— заявила Емілія.—Які чудові вечори він влаштовує! Ви, такий освічений, такий начитаний, такий розумний і вихований,— не хитайте головою і не заперечуйте, він завжди так. про вас казав,— ви будете в захваті, якщо підете послухати містера Віла, Останнього вівторка кожного місяця. Він каже, що немає такої по­сади в суді чи в сенаті, на яку б Джорджі не міг претен­дувати. Ось гляньте,— з цими словами вона підійшла до фортепіано й витягла з шухлядки Джорджів твір. Той великий твір генія, що його й досі зберігала мати, був такого змісту:-Про самолюбство. З усіх вад, які принижують людську особистість, самолюбство — найгірша і найогидніша. Над­мірна любов до самого себе призводить до найстрахітливіших злочинів і завдає величезної шкоди як державі, так і родині.

Як самолюбець батько доводить до злиднів свою родину і часто руйнує її, так і самолюбець король руйнує свій народ і часто втягує його у віяну.

Приклади: Самолюбство Ахілла, як сказано в поета Гомера, завдало грекам великої шкоди — «Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв» (Гомер, «Іліада», 1, 2), Самолюбство покійного Наполеона Бонапарта призвело до численних воєн у Європі, а його самого — до загибелі на жалюгідному острові: на острові Святої Єлени в Атлан­тичному океані.

На цих прикладах ми бачимо, що треба рахуватися не тільки з своїми владними інтересами й шанолюбством, але й брати до уваги інтереси Інших людей.

Школа «Афіна», 24 квітня 1827».

Ви тільки подумайте, яке гарне письмо! І в такому віці він уже цитує грецького поета! — мовила захоплена мати.— О Вільяме,— додала вона, простягаючи йому яким скарбом винагородило мене небо в особі-цього хлопчика! Він — єдина втіха в моєму житті, і він такий подібний до... до того, що пішов від нас!-«Хіба я можу сердитись на неї за те, що вона йому вірна? — подумав Вільям.— Хіба я можу ревнувати до свого загиблого приятеля або нарікати, що таке серце, як в Емілії, здатне кохати тільки раз у житті? О Джордже, Джордже, як ти все ж таки не цінував цього скарбу!»-Такі думки зринули в його голові, коли він тримав за руку Емілію, що затулила хусточкою очі.

Любий мій друже,— мовила вона, стискаючи йому руку,— які ви завжди були добрі до мене! Стривайте, тато прокинувся. Ви підете завтра поглянути на Джорджі, правда?

— Завтра не можу,— відповів сердешний Доббін.— Я маю всілякі справи.

Він не хотів признаватися, що не був ще в батьків і в своєї любої сестри Енн,— я певен, що за таку байдужість кожен порядний читач дорікнув би майорові.

Незабаром він попрощався, залишивши свою адресу для Джоза, коли той приїде.

Отже, перший день на батьківщині був про­житий, і Доббін побачився з нею.