Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Коли майор повернувся до «Слотера», печена курка, звичайно, давно вже захолола — такою він і з’їв її на вечерю.

Знаючи, що вдома в них зарані лягають спати, і вва­жаючи, що немає потреби турбувати батьків так пізно, майор Доббін купив за півціни квиток до Геймаркетського театру — вистава давно вже почалася,— де, сподіваємося, приємно провів вечір.

Розділ LIX СТАРЕ ФОРТЕПІАНО

Відвідини майора Доббіна дуже схвилювали старого Джона Седлі. Того вечора дочка ніяк не могла навернути його до звичайних справ і розваг. Він усе порпався у сво­їх скриньках і шухлядах, розв’язував тремтячими руками пачки паперів і готував їх до приїзду Джоза. Папери свої він тримав у великому порядку: пачки зв’язаних і позшиваних рахунків, листування з повірниками й агентами, документи, які стосувалися винного проекту (що не вдався через якусь незрозумілу випадковість, хоч спочатку пода­вав великі надії), вугільного проекту (тільки нестача капі­талу перешкодила йому стати одним із найуспішніших заходів, будь-коли пропонованих громадянству), проекту патентованого тартака з використанням тирси і т. д. і т. д. До пізньої ночі він готував усі ці документи, дибаючи з однієї кімнати до другої з миготливою свічкою в трем­тячих руках. Ось папери про торгівлю вином, ось про тирсу, ось про вугілля, ось листи в Калькутту й Мадрас і відповіді на них від майора Доббіна, кавалера ордена Лазні, та містера Джозефа Седлі.

У мене, Еммі, він не знайде ніякого неладу,— ска­зав старий джентльмен.

Емілія всміхнулася.

Не думаю, що Джоз захоче переглядати ці папери, тату,— мовила вона.

Ти нічого не тямиш у торгових справах, голубко,— відповів старий, поважно хитаючи головою.

Треба визнати, що тут Еммі була цілковитою невіглас-кою,— шкода тільки, що деякі люди аж надто добре на них розуміються.

Розіклавши свої нікому не потрібні папірці на столику, старий Седлі дбайливо накрив їх чистою строкатою хуст­кою (з тих, що їх подарував майор Доббін) і суворо на­казав служниці й господині не чіпати тих документів, бо вони приготовані до завтрашнього приїзду містера Джо­зефа Седлі.

Містера Джозефа Седлі, урядовця бенгальського від­-ділу достойної Ост-Індської компанії.

Другого ранку Емілія застала батька на ногах мало не з досвітку: він був ще схвильованіший, ще кволіший, руки й ноги в нього трусилися ще дужче.

Я майже не спав, Еммі,— сказав він.— Усе думав про свою бідолашну Бетсі. Якби вона була жива, то знов-покаталася б у Джозовій кареті. Колись вона мала свій власний екіпаж, і він їй дуже личив!-На очах у нього виступили сльози й покотилися по зморщених щоках. Емілія витерла їх, поцілувала батька, зав’язала йому гарним бантом хустку на шиї і прико­лола шпилькою, найкраще його жабо. В ньому і в святко­вому чорному костюмі старий і сидів з шостої години ранку, чекаючи на приїзд свого сина.

На головній вулиці в Саутгемптоні є кілька розкішних кравецьких майстерень, де в чудових дзеркальних вітри­нах висять пишні жилети на кожен смак — шовкові, окса­митові, золоті й червоні, а також виставлені малюнки наймодніших фасонів, на яких блискучі джентльмени з монок­лями тримають за руку маленьких кучерявих хлопчиків з непомірно великими очима й пускають бісики жінкам в амазонках, що гарцюють на конях під статуєю Ахілла біля Епслі-гауса. Хоч Джоз і призапасив собі кілька чудо­вих жилетів — найкращих з усіх, які можна було знайти в Калькутті,— він вважав, що цього для столиці замало, а тому вибрав на тих вітринах ще два таких убори: мали­новий атласний, вишитий золотими метеликами, і чорно-червоний з оксамитової шотландки з білою облямівкою і виложистим коміром.

Додавши до них розкішний синій атласний шарф і золоту брошку у формі ворітець з п’яти поперечок, через які перестрибує вершник з рожевої емалі, Джоз вирішив, що тепер може гідно в’їхати до Лондона. Колишній сором’язливий Джоз, що вічно червонів і бен­тежився, тепер уже відвертіше й сміливіше утверджував свою непересічну особистість.

Я не боюся визнати,— казав Седлі Ватерлооський своїм друзям,— що люблю гарно вдягтися.

І хоч Джоз трохи ніяковів, коли дами дивилися на нього на бенкетах у губернаторському будинку, хоч він черво­нів і засоромлено відвертався під їхніми поглядами, але він уникав жінок головним чином тому, що боявся, як би вони часом не почали освідчуватися йому в коханні, бо відчував відразу до шлюбу. Проте мені казали, що в цілій Калькутті не було другого такого чепуруна, як Седлі Ва­терлооський: він влаштовував найбучніші парубоцькі обіди, мав найрозкішніше в місті срібло і найкращий виїзд.