Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

стріт. Невже ти думаєш, що всі діаманти, в яких з’являю­ться при дворі, належать тим, кого вони оздоблюють, як ці чудові камені леді Джейн,— до речі, вони багато кращі за мої.

Це родинні коштовності,— мовив сер Пітт, знову зніяковівши.

Поки відбувалася ця родинна розмова, карета котилася вулицею, аж поки нарешті висадила свій вантаж біля парадного входу в палац, де монарх сидів уже у всій сво­їй пишноті.

Діаманти, якими милувався Родон, не повернулися до містера Полоніуса на Ковентрі-стріт, та він їх і не вима­гав. Вони опинилися в потаємному сховку — маленькій скриньці, яку .давно подарувала Бекі Емілія Седлі і в якій та зберігала багато корисних, а може, й коштовних речей, що про них чоловік не знав. Не знати нічого або знати дуже мало — така доля чоловіків. А приховувати — хіба це не риса вдачі багатьох жінок? О леді, хто з вас не при­ховує від чоловіків рахунки своїх кравчинь? У скількох із вас є сукні й браслети, які ви не зважуєтесь показу­вати або носите з острахом? З острахом і з усмішкою лащитись ви до чоловіка, який сидить поруч і не може від­різнити нової атласної сукні від старої чи нового брас­лета від торішнього і який гадки не має про те, що жов­тий мереживний шарф, схожий на ганчірку, коштує сорок гіней і що від мадам Бобіно щотижня надходять листи, в яких та настійливо вимагає грошей!-Так і %Родон нічого не знав про діамантові сережки та діамантову брошку, яка оздоблювала груди його дружини; проте маркіз Стайн, що, як лорд Пудреної кімнати й один з найбільших сановників і найвідоміших захисників анг­лійського трону, був присутній там серед інших вельмож у всій пишноті своїх зірок, підв’язок, ланцюжків та ор­денських стрічок і явно виділяв цю маленьку жінку з-по­серед інших, знав, звідки вони походять і хто за них за­платив.

Нахилившись до неї, він усміхнувся й процитував усім відомі, чудові рядки з «Викрадення локона» про діа­манти Белінди, «які єврей би цілував й обожнював без­божник».

Але, яг сподіваюся, ваша милість — побожний?—мовила маленька леді й стріпнула головою.

Дами навколо неї почали перешіптуватись і пліткувати, а джентльмени — кивати головою і теж перешіптуватись, побачивши, якою увагою вшанував маленьку пройдисвітку цей вельможа.

Таке безсиле, недосвідчене перо, як моє, навіть не зва­жується описувати подробиці зустрічі Ребеки Кроулі, в ді­воцтві Шарп, з її найяснішим володарем.

Засліплені очі мружаться від самої думки про ту велич. Вірнопідданські почуття й скромність не дозволяють нам навіть подумки надто пильно й зухвало роззирнутися по священній аудієнц-залі, а змушують нас швидко, шанобливо відступити, в побожному мовчанні низько вклоняючись його велич­ності.

Досить сказати, що після цієї зустрічі в усьому Лондоні не було вірнопідданішого серця, ніж серце Бекі. Ім’я короля завжди було в неї на устах, вона казала, що він найчарівніший зі смертних. Бекі пішла до крамниці Кольнагі й замовила найкращий портрет, який тільки могло створити мистецтво і який можна було придбати наборг,— славнозвісний портрет, де найкращий з монархів, у сюртуці з хутряним коміром, коротких панталонах і шовко­вих панчохах, сидить на канапі й безглуздо посміхається з-під кучерявої рудої перуки. Вона замовила брошку з мі­ніатюрою короля і тепер завжди носила її. Вона розва­жала своїх знайомих і навіть трохи набридала їм розмо­вами про його вишуканість і вроду. Хтозна, може, ця маленька жінка мріяла про роль нової Ментенон чи Помпадур.

Але найцікавіше було послухати після зустрічі з монар­хом її розмови про чесноти. У Ребеки було кілька зна­йомих дам, що, треба визнати, мали не вельми високу репутацію на Ярмарку Суєти. І ось тепер, ставши добро­чесною жінкою, Бекі не захотіла знатися з Цими сумнів­ними особами: вона не відповіла леді Крекенбері, коли та кивнула їй зі своєї ложі, а зустрівши місіс Вашінгтон-Уайт на крузі в Парку, навіть відвернулася від неї.

Треба, любий мій, дати їм взнаки, хто я,— казала вона.— Я не можу з’являтися на люди з сумнівними осо­бами. Я співчуваю леді Крекенбері від щирого серця, і місіс Вашінгтон-Уайт дуже добра жінка. Ти можеш їздити до них і обідати там, якщо тобі захочеться пограти в карти. А я не можу і не хочу бувати в них. І, будь ласка, попередь Сміта, хай каже, що мене немає вдома, як кот­рась із них завітає.

Опис туалету Ребеки з’явився в газетах — пера, мере­живо, чудові діаманти і все інше. Леді Крекенбері про­читала те місце з жалем і почала розмову зі своїми при­хильниками про те, що ця жінка стала надто гонориста.