Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Нехай міледі Голодвірс, міледі Тафто, місіс Б’ют Кроулі та інші дами, які особисто знають місіс Родон, вигукують «Тьху!» на думку про те, що ця мерзенна пройдисвітка схилиться в реверансі перед монархом, нехай заявляють, що якби була жива їхня добра королева Шарлотта, вона б ніколи не допустила таку зіпсовану особу до своєї цнот­ливої вітальні. Та коли ми врахуємо те, що місіс Родон складала іспит у присутності першого джентльмена Євро­пи і, так би мовити, витримала пробу на репутацію, то буде просто нелояльно й далі сумніватися в її доброчес­ності. Я особисто з любов’ю і глибокою пошаною дивлюся на ту велику історичну особу. О, як високо ми ставимо на Ярмарку Суєти благородне звання джентльмена, коли цій вельмишановній, найяснішій особі за одностайним рішен­ням найкращої і найосвіченішої частини нашого народу надано титул «Першого джентльмена свого королівства»! Пам’ятаєш, мій любий М., товаришу моєї молодості, як одного щасливого вечора двадцять п’ять років тому, коли в театрі йшов «Тартюф» у поставі Елістона, з Дотоном та Лістоном у головних ролях, двоє хлопчаків отримали від своїх вірнопідданих учителів дозвіл піти зі Шкуродерні, де вони вчилися, й приєднатися до юрби на сцені Друрілейнського театру, що зібралася вітати короля? Короля! Так, то був він. Гвардійці стояли перед його ложею; маркіз Стайн (лорд Пудреної кімнати) та інші державні мужі скупчилися за кріслом, де він сидів,— рум’яний, огрядний, весь в орденах та в пишних кучерях.

Як ми співали «Дай віку, боже, королю»! Як здригався й гримів будинок від гучної музики! Як усі ревли «ура!» й вимахували хусточками! Жінки плакали, матері обі­ймали своїх діток, дехто аж млів від хвилювання. Люди душилися в партері, крик і стогін стояв над розбурханим ревучим натовпом, який показував, що він готовий — і справді був майже готовий — померти за нього. Так, ми його бачили.

Цього вже доля в нас не відбере. Інші бачили Наполеоне. Ще й досі є люди, що бачили Фрідріха Великого, доктора Джонсона, Марію-Антуанетту... Тож ми маємо цілковите право гордо сказати своїм дітям, що ми бачили Георга Доброго, Величного, Великого. .

Отже, в житті місіс Родон настав щасливий день, коли ця праведниця була допущена в двірський рай, про який вона так мріяла. Зовиця була їй хрещеною матір’ю.

Призначеного дня сер Пітт і його дружина у великій ро­динній кареті (щойно придбаній, оскільки баронет споді­вався отримати високу посаду головного судді графства) Під’їхали до невеличкого будинку на Керзон-стріт, на науку Реглсові, що, виглядаючи зі своєї крамнички, побачив роз­кішні пера всередині карети й величезні бутоньєрки на нових лівреях служників.

Сер Пітт у пишному мундирі, зі шпагою, що била його по ногах, зліз з карети й пішов до будинку. Малий Родон припав до шибки у вітальні і, всміхаючись, з усієї сили кивав тітці, що сиділа в кареті. Сер Пітт швидко повер­нувся, ведучи загорнену в білу шаль леді з пишними пе­рами на голові, що граційно підтримувала свій шлейф з чудової парчі. Вона сіла в карету, мов принцеса, що все життя їздила до двору, милостиво всміхнулася служникові, що відчинив їй дверцята, і баронетові, який сів слідом за нею.

Потім з’явився Родон у гвардійському мундирі, вже добре приношеному й надто тісному для нього. Він мав замикати процесію і їхати до свого монарха в найманому екіпажі, але добра невістка наполягла, щоб вони їхали цілою родиною.

Карета, мовляв, велика, дами не такі гладкі й можуть тримати свої шлейфи на колінах,— тож кінець кінцем усі четверо вирушили разом. Скоро їхня карета приєдналася до інших розкішних повозів, що їхали по Пікаділлі та Сент-Джеймс-стріт у напрямку старого цегляного палацу, де Брауншвейзьке світило готувався до прийому своєї аристократії.

Бекі ладна була з вікна карети благословляти всіх пере­хожих, у такому вона була піднесеному настрої і так гли­боко усвідомлювала велич становища, якого нарешті до­сягла. Атож, навіть наша Бекі мала своє дошкульне місце. Як часто люди пишаються тими своїми прикметами, яких інші в них не цінують! Наприклад, Комус твердо переко­паний, що він найбільший трагічний актор Англії; Браун, відомий романіст, мріє прославитися не як письменник, а як модник, Робінсон, відомий адвокат, зовсім не цінує1 своєї репутації в суді, а вважає себе неперевершеним майстром у верховій їзді. Так і Бекі поставила собі за мету бути пристойною жінкою, а надто щоб її інші вважали за пристойну, і домагалася цієї мети з дивовижною впер­тістю, винахідливістю й успіхом. Як ми вже казали, інко­ли Бекі й сама ладна була повірити, що вона світська леді, забуваючи, що вдома в неї нема ні цента, що біля дверей на неї чигають кредитори, а торговців доводиться просити й улещувати,— одне слово, що в неї немає під ногами ґрунту, на який можна було б опертися. Отож і те­пер, їдучи в кареті до королівського палацу, вона прибрала таку величну, самовдоволену, незалежну й значущу міну, що навіть леді Джейн стало смішно. Вона зайшла в коро­лівські покої, так високо піднявши голову, як личило б королеві, і якби Ребека стала королевою, я не сумніваюся, що вона б чудово зіграла свою роль.