Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Джорджі, побачивши, як мати повеселішала, збагнув, що все буде гаразд.

Емілія загорнула шаль у хустку (теж майорів подару­нок) , сховала пакуночок під накидкою і, аж порожевішавши з нетерпіння, подалася пішки на Ладгейт-гілл. Вона так швидко йшла вздовж огорожі парку й так квапливо перебігала через вулиці, що чоловіки обертались, коли вона минала їх, і задивлялися на її зарум’яніле гарненьке лич­ко. Вона вже вирахувала, на що витратить гроші, отрима­ні за шаль: крім костюмчика, купить книжки, про які мрі­яв Джорджі, і заплатить за півроку в школу за навчання, а ще подарує батькові новий плащ замість старого сірого. Вона не помилилася: майорів подарунок справді виявив­ся цінним. То було дуже гарне плетиво, і купець сподівав­ся добре заробити, заплативши за шаль двадцять гіней.

Схвильована, вражена своїм багатством, Емілія поква­пилась до книгарні Дартона біля собору святого Павла й купила «Порадник батькам» та «Історію Сендфорда й Мертона», які так хотів Джорджі, тоді сіла зі своїм пакунком в омнібус і весело повернулася додому. Там вона з величез­ною втіхою дрібно, рівненько понаписувала на кожній книжці: «Коханому Джорджу Осборнові різдвяний пода­рунок від матері».

Ті книжки з гарними чепурними на­писами зберігаються й донині.

Емілія вийшла зі своєї кімнати, щоб покласти книжки на стіл, де син мав побачити їх, коли повернеться зі шко­ли, і в коридорі зустріла матір. Сім маленьких томиків з позолоченими обрізами привернули увагу старої леді.

Що це таке? — запитала вона.

Книжки для Джорджі,— відповіла Емілія.— Я... я обіцяла йому купити їх на різдво.

Книжки! — обурено скрикнула стара леді.— Книжки, коли в домі немає хліба! Книжки, коли я, щоб утриму­вати тебе і твого сина в розкошах, а твого любого батька врятувати від в’язниці, продала всі свої дрібнички і на­віть індійську шаль з плечей — усе, до останньої ложечки, щоб крамарі не ображали нас і містер Клеп, який справді має на те право, отримав свої гроші, бо він не якийсь там скнара і визискувач, а добрий чоловік і батько родинні Ох, Еміліє, ти доведеш мене до могили своїми книжками і своїм хлопцем, якого занапащаєш, бо не хочеш розлу­читися з ним! Ох, дочко, нехай господь пошле тобі кращих дітей, ніж мої! Джоз кидає батька на старість, а тут ще й Джордж, який міг би й так усе мати, бути багатим, ходить до школи з золотим годинником, мов лорд, коли мій нещасний старий чоловік не має ані... ані шилінга!..

Місіс Седлі зайшлася Істеричним плачем і більше нічого вже не змогла сказати. її крик луною прокотився по всіх кімнатах маленького будиночка, і жіноцтво, що там було, почуло кожне слово цієї розмови.

Мамо, мамо! — й собі заплакала сердешна Емілія.— Ви ж нічого мені не казали.

Я... я пообіцяла йому книжки. Я.., я тільки сьогодні вранці продала свою шаль.

Нате вам гроші... всі!-І тремтячими руками вона дістала свої срібняки й зо­лоті соверени... свої дорогі соверени! Вона тицяла гроші в руки матері, а вони падали й котилися по сходах.

Потім Емілія кинулась до своєї кімнати і в розпачі й безмежному горі впала на ліжко. Тепер вона все збагнула. Вона приносить дитину в жертву своєму егоїзмові.

Якби не вона, син отримав би становище, багатство, освіту — посів би те місце, яке старший Джордж утратив через неї. Досить одного її слова — і старий батько матиме на що жити, а син отримає цілий маєток. Ох, як тяжко усвідом­лювати це чутливому, зганеному серцю!

Розділ XLУІI ГОНТ-ГАУС

Кожному відомо, що міський палац лорда Стайна стоїть на Гонт-сквер, від якої відходить Грейт-Гонт-стріт, куди ми колись, ще за життя небіжчика сера Пітта Кроулі, від­везли були Ребеку. Зазирніть крізь огорожу, і за тем­ними стовбурами дерев у глибині саду ви побачите кіль­кох жалюгідних гувернанток з блідими дітьми, що про­гулюються навколо сірої, вибляклої галявинки, в центрі якої височить статуя лорда Гонта, який брав участь у бит­ві під Мінденом,— він у перуці з трьома кісками, але вбра­ний, як римський імператор. Гонт-гаус займає майже цілий бік площі. З трьох інших боків її оточують будівлі, що бачили кращі часи,— високі, похмурі, з сірими або пофар­бованими в трохи ясніші кольори кам’яними віконними проймами. Мабуть, тепер за тими вузькими незручними вікнами панують сутінки. Гостинність відійшла від цих дверей, як відійшли в минуле оздоблені галунами лакеї і хлопчики-проводирі, що гасили свої смолоскипи в заліз­них гасильниках, які й досі стримлять побіч ліхтарів біля входу. Тепер площу заполонили мідні таблички: «Доктор такий-то», «Західне відділення Дідлсекського банку», « Англо-європейське товариство» і таке інше. Все це має гнітючий вигляд, та й палац лорда Стайна здається не веселішим. Я бачив його тільки знадвору — високу кам’яну огорожу й неоковирні грубі колони обабіч широкої брами, з якої інколи визирає старий воротар з гладкою, понурою, червоною пикою, а над огорожею — вікна спалень, піддашшя й димарі, звідки в наші дні рідко зді­ймається дам, бо теперішній лорд Стайн мешкає в Неа­полі, воліючи дивитись на затоку, Капрі й Везувій, а не на одноманітну огорожу Гонт-сквер.