Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Щоразу, приходячи зі своєї кухні-їдальні нагору до вітальні пити з міс­тером Седлі чай або джин з водою він казав :-Це не те, до чого ви колись були призвичаєні, сер,— і так само врочисто й шанобливо випивав за здоров’я леді, як у пору їхнього найбільшого розквіту.

Він Дотримувався думки, що міс Мілі чарівно гра« на фортепіано, і вважав її найвишуканішою леді. Він ніколи не сідав раніше за Седлі навіть у клубі й нікому не дозво­ляв сказати про нього погане слово. Він бачив колись, як містерові Седлі тиснули руку найвпливовіші люди в Лон­доні.

Я знав містера Седлі тоді, коли на біржі його мож­на було зустріти разом з Ротшильдом, і сам я завдячую йому всім.

Після нещастя, що спіткало його хлібодавця, Клен зі своєю чудовою репутацією і бездоганним почерком зумів дуже швидко знайти собі іншу роботу. Один з колишніх компаньйонів старого Седлі був радив скористатися пос­лугами містера Клена й призначив йому пристойну плат­ню.

Така дрібна рибина, як я, може плавати й у калю­жі,— казав клерк.

Одне слово, всі багаті приятелі старого Седлі поступово покидали його, але цей колишній підлеглий залишався йо­му вірним.

Із тієї невеличкої пайки прибутків, яку Емілія залиша­ла для себе, вона дуже ощадливо розраховувала кожен ши­лінг, щоб мати змогу одягати свого любого хлопчика так, як личило синові Джорджа Осборна, і платній за школу, куди після довгих вагань, нехоті, таємних мук і побоювань таки віддала сина. Вона до пізньої ночі блукала в хащах географії та граматики, щоб потім навчати Джорджі.

Вона взялася навіть до основ латини, сподіваючись, що зможе допомагати синові і в цьому предметі. Розлучатися з ним на цілий день, віддавати його на волю вчителевої різки і брутальності шкільних товаришів було для слабкої, враз­ливої матері все одно що знов відлучати його від своїх грудей. А Джорджі залюбки біг до школи. Йому потрібна була зміна. Ця дитяча радість ранила серце матері, що так страждала, відпускаючи від себе сина. Вона бажала б, щоб і хлопчикові було сумно, а тоді починала гірко дорі­кати собі за своє самолюбство, за те, що хотіла бачити сво­го сина нещасним.

Джорджі вчився дуже добре в школі, директором якої був приятель відданого шанувальника його матері велебного містера Бінні. Він приносив додому різні винагороди й похвальні листи. Щовечора він розповідав матері про своїх товаришів: Ланонс — гарний хлопець, а Свіффін — великий боягуз; батько Стіла насправді забезпечує шко­лу м’ясом, а мати Голдінга щосуботи приїздить по нього каретою; Піт має штани зі штрипками,— чи не можна і йому такі пришити? — Булл-старший такий дужий (хоч читає ще тільки Евтропія), що навіть міг би побороти шкільного наглядача, містера Уорда. Так Емілія перезна­йомилася з усіма учнями тієї школи і знала їх не гірше ва самого Джорджі. Ввечері вона допомагала синові готу­вати уроки й так ретельно все завчала, ніби завтра сама повинна була стати перед суворим учителем. Якось, піс­ля бійки з одним хлопцем, на прізвище Сміт, Джорджі по­вернувся додому з синцем під оком і дуже хвалився мате­рі й захопленому дідусеві своєю відвагою в тій сутичці, в якій насправді не виявив особливого героїзму й зазнав рі­шучої поразки. Та Емілія й досі не забула цього Смітові, хоч він тепер став мирним аптекарем поблизу Лестер-сквер.

У такій тихій праці та невинних турботах минало жит­тя лагідної вдови; роки вплели дві чи три срібні волосини в її коси та провели ледь помітну зморшку на її чистому чолі. Проте Емілія сміялася з цих карбів часу.

Яке це має значення для такої старої жінки, як я?— казала вона.

Всі свої надії вона покладала на сина, що мав стати ві­домим, славетним, великою людиною, як на те й заслугову­вав. Вона зберігала його зошити, малюнки та шкільні тво­ри й показувала їх невеличкому колу своїх знайомих, ні­би вони були чимось геніальним. Декотрі а них Емілія до­вірила міс Доббін, щоб та показала їх міс Осборн, Джорджевій тітці, і навіть самому містерові Осборну,— може, старий пошкодує, що був такий жорстокий і неприязний до того, кого вже нема на світі.

Всі вади й провини чоло­віка вона поховала разом з ним і пам’ятала тільки коха­ного, що одружився з нею, всім пожертвувавши, шляхет­ного, гарного й відважного чоловіка, який обіймав її то­го ранку, коли пішов від неї битися й накласти головою зa свого короля. Вона вірила, що її герой усміхається з неба, дивлячись на прегарного хлопчика, якого він зали­шив їй на радість і на втіху.