Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

За кількадесят ярдів від тієї брами, вже на Нью-Гонт-стріт, куди виходять стайні Гонт-гауса, є невеличкі двері; їх навіть важко відрізнити від дверей тих стаєнь.

Та колись біля них зупинялося багато невеличких закритих екіпажів, як розповідав мені мій інформатор (Том Пролазлі, який знає геть усе і який показував мені те місце),-Цими дверима, сер, часто входили й виходили принц і Пердіта,— часто казав він мені.— Сюди заходив герцог *** з Маріанною Кларк. Ці двері ведуть до славши звісних petits appartements / Інтимних покоїв (франц.)/ лорда Ставна, один із них, сер, весь оббитий слоновою кісткою та білим атласом, інший — чорним деревом та чорним оксамитом; і там невеличка бенкетна зала, скопійована з будинку Салюетія в Помпеї і розмальована Козуеем, є маленька кухонька, де все начиння срібне, а рожни — золоті. Там Егаліте, герцог Орлеанський, пік куріпок тієї ночі, коли разом з маркізом Стайном виграв у ломбер сто тисяч фунтів в однієї вельможної особи. Частина тих грошей пішла на французьку революцію, частина — на купівлю титулу маркіза й ордена Підв’язки маркізові Ґонту, а решта...— та ми не маємо на меті розповідати, куди ділася решта грошей, хоч Том Пролазлі, що знає про всі чужі справи, міг би дати звіт за кожний шилінг.

Крім цього будинку в столиці, маркіз мав у різних місцях трьох королівств ще багато замків і палаців, описи яких можна знайти в путівниках. Замок Стронгбоу з лі­сами на березі Шеннону; Гонт-касл у Кармартеншірі, де взято в полон Річарда її замок Говтлі в Йоркширі, де, як мені розповідали, було двісті срібних аиникіддій гостей та іншого відповідного до них розкішного начиння, і Стілбрук у Гемпшірі — маркізів маєток, трохи скромніша резиденція, де, як ми всі пам’ятаємо, стояли ті чу­дові меблі, що їх після смерті його милості продав з аук­ціону один відомий аукціонер, теж уже давно небіжчик.

Маркіза Стайн походила з славетного, стародавнього роду Керлайонів, маркізів Камелотів, які зберегли свою давню віру ще з часів навернення в християнство шанов­ного друїда, свого предка, і родовід яких сягає в часи, ще давніші за ті, коли на наші острови прибув король Брут. Старшому синові в родині з давніх-давен давали ім’я Пондрагон, а молодшим — Артур, Утер або Карадок. Багато з них склали свої голови в монархістських змовах. Єлизавета відтяла голову сучасному їй Артурові, що був камергером у Філіппа й Марії і возив листи шотландської королеви до її дядьків Гізів. Його менший брат був офіцером великого герцога, одним із Найдіяльніших учасни­ків славнозвісної Варфоломіївської ночі. Поки Марія пе­ребувала у в’язниці, Камелоти влаштовували змови, щоб визволити її.

Великих майнових втрат родині завдали спорядження війська проти іспанців за часів Армади та кари й конфіскації, які накладала на них Єлизавета за переховування католицьких священиків, за впертий нон­конформізм і папістські надуживання. Один боягузливий представник цієї родини за короля Якова був зрікся своєї віри, переконаний доказами того великого теолога, і маєтки родини внаслідок цієї своєчасної легкодухості трохи збіль­шились. Але вже той граф Камелот, що жив за часів Карла, 8нов повернувся до віри своїх предків, і родина далі боро­лася за цю віру і убожіла через неї, доки був живий хоч один Стюарт, здатний задумати або очолити повстання.

Леді Мері Керлайон виховувалася в одному паризькому монастирі; її бабусею була дофіна Марія-Антуанетта. В розквіті дівочої краси її віддали заміж за лорда Гонта — продали, як кажуть, тому чоловікові, що був тоді в Парижі і виграв величезну суму грошей у її брата на бенкетах у Філіппа Орлеанського.

Славнозвісну дуель лорда Гонта з графом де ля Маршем, полковником «сірих мушкетерів», чутки пояснюють зазіханням того офіцера (колишнього пажа, що й далі був улюбленцем королеви) на руку красуні Мері Керлайон. Вона вийшла заміж за лорда Гонта, коли в графа ще не загоїлися рани, осели­лася в Гонт-гаусі і якийсь час була оздобою двору принца Уельського. Фокс виголошував тости на її честь.

Морріс і Шерідан оспівували її в своїх віршах. Малмсбері якнай­вишуканіше кланявся їй, Уолпол називав її найчарівнішою, Девоншір мало не ревнував. Та її лякали бурхливі розваги людей, серед яких вона опинилася, і, народивши двох синів, вона почала жити замкнутим, побожним жит­тям. Не дивно, що лорда Стайна, який любив веселощі, не часто бачили поруч з цією тремтячою, мовчазною, за­бобонною і нещасною леді.

Згадуваний уже Том Пролазлі (який не має жодного стосунку до нашої розповіді, лише знав весь лондонський світ, а також історію і таємниці кожної родини) розпові­дав мені й інше про міледі Стайн — може, правду, а може, й брехню.