Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Джейн Осборн кілька днів не виходила зі своєї спальні. Після цього батько не дозволив їй більше брати компань­йонки й побожився, що не дасть дочці жодного шилінга своїх грошей, якщо вона вийде заміж без його згоди. А оскільки йому потрібна була в домі жінка, що наглядала б за господарством, то він не квапився видавати її заміж, тому вона не мала надії влаштувати свої сердечні справи. Поки батько був живий, їй судилося таке, як ми щойно описали, сіре існування: Джейн мусила вдовольнитися становищем старої панни. Тим часом у її сестри щороку народжувалась дитина з дедалі гучнішим ім’ям, і вони майже не спілкувалися між собою.

Джейн і я обертаємося в різних сферах,— казала місіс Буллок,— але, звичайно, я вважаю її сестрою.

Це означало... а справді, що можуть означати слова леді про те, що вона вважає Джейн своєю сестрою?-Ми вже згадували, що панни Доббін мешкали з батьком у гарній віллі на Денмарк-гілл, де були чудові теплиці з виноградом і персиками, які так сподобалися малому Джорджеві Осборну, Панни Доббін, що часто їздили в Бромптон відвідати нашу любу Емілію, інколи робили візит і своїй давній знайомій міс Осборн на Рассел-сквер. Гадаю, вони виявляли увагу до Емілії тільки на вимогу свого брата майора, який служив в Індії (і якого старий Доббін дуже шанував), бо майор був хрещеним батьком і опікуном Еміліїного сина і все ще сподівався, що дід дитини, може, зласкавиться й визнав онука в пам’ять про свого сина. Панни Доббін розповідали міс Осборн усе, що знали про Емілію,— як вона живе з батьками, які вони бідні, і не переставали дивуватись, що чоловікам, та ще й таким, як їхній брат і дорогий капітан Осборн, могло подобатись таке ніщо.

Емілія така сама сентименталь­на і безхарактерна, ні риба ні м’ясо, як і була, але її син справді чарівний хлопчик, бо в кожної жінки теплішав на серці, коли вона бачить малих дітей, і навіть найдратівливіша стара панна ставиться до них ласкаво.

Якось сестри Доббін упрохали Емілію відпустити Джорджі на цілий день до них у Денмарк-гілл. Сама вона майже весь час, поки його не було, писала листа майорові в Ін­дію. Вона привітала Доббіна з радісною новиною, яку їй принесли його сестри. Вона молила бога, щоб він дав щастя йому й нареченій, яку він собі вибрав. Дякувала майорові за тисячі й тисячі ласкавих послуг і доказів його вірної приязні до неї в лиху годину. Вона оповідала йому останні новини про малого Джорджі, про те, що він поїхав на цілий день до його сестер за місто.

Вона чітко попідкрес­лювала чимало слів і підписалася: «З щирою любов’ю до Вас Ваша приятелька Емілія Осборн». Вона забула пере­дати вітання леді О’Дауд, чого раніше з нею ніколи не траплялось, і не назвала Глорвіну на ім’я, а тільки наре­ченою майора (підкресливши це слово), якій вона прохала в господа благословення. А проте звістка про Доббінове одруження дозволила Емілії відкинути стриманість, з якою вона завжди ставилась до майора. Вона була рада, що може признатися й сама відчути, як тепло і вдячно згадує про нього... а щоб вона ревнувала до Глорвіни (о господи, до Глорвіни!), то Емілія обурено відхилила б таке припущення, навіть якби про нього натякнув їй сам ангел небесний.

Увечері, коли Джорджі повернувся додому — на преве­лику свою радість, у запряженій поні колясці, якою пра­вив старий візник містера Доббіна,— на шиї в нього на тоненькому золотому ланцюжку висів годинник. Він ска­зав, Що годинник йому дала стара негарна леді, яка все плакала і цілувала його. Але він її не любить. Він дуже любить виноград. І любить тільки, свою маму. Емілія здригнулась і злякалася: в її лагідне серце закралося лихе передчуття, коли вона довідалась, що чоловікові ро­дичі бачили її сина.

Міс Осборн повернулася додому на обід. Батькові того дня пощастило залагодити на біржі вигідну спекуляцію, і він був у досить доброму гуморі, тож навіть зволив по­мітити, яка схвильована його дочка.

Що сталося, міс Осборн? — запитав він. Дочка заплакала.

О сер,— відповіла вона,— я бачила малого Джорджі. Він гарний, як ангел... і такий схожий на нього!-Старий нічого не сказав, але почервонів і затремтів усім тілом.

Розділ XLHI-У ЯКОМУ ЧИТАЧ МАЄ ОБМИНУТИ МИС ДОБРОЇ НАДІЇ

Враженому читачеві „доведеться тепер перенестися за десять тисяч миль, до військового селища Бандлгандж у Мадраській окрузі індійських володінь Англії, де роз­квартировані наші хоробрі давні друзі з*** полку під ко­мандуванням відважного полковника сера Майкла О’Дауда. Час був ласкавий до цього огрядного офіцера, як зви­чайно буває ласкавий до тих, хто має здоровий шлунок, добру вдачу й не вельми втомлює свій розум. Полковник добре орудував виделкою й ножем під час сніданку, потім знов успішно брався до цієї зброї в обід. Після обох тра­пез він курив свій кальян і, коли дружина лаяла його, кадив ним так само незворушно, як ішов на вогонь францу­зів під Ватерлоо. Роки й спека не зменшили енергії і балакучості правнуки шляхетних Мелоні і Моллоїв. її милість, наша давня знайома, почувала себе в Мадрасі так само гарно, як і в Брюсселі, у військовому селищі — як і в наметі. У поході її можна було побачити поперед полку на спині королівського слона — справді величне видовище! На тому ж слоні вона брала участь у полюванні на тигрів у джунглях. її приймали тубільні принци і при­гощали її та Глорвіну в жіночій половині свого будинку, даруючи їм шалі й коштовності, від яких, на жаль, дово­дилось відмовлятися. Вартові всіх родів військ віддавали їй честь, хоч де б вона з’явилася, і .у відповідь на їхнє вітання леді О’Дауд урочисто торкалася рукою свого капе­люшка. Вона була однією з перших дам Мадраської окру­ги. Там усі пам’ятають її сварку з леді Сміт, дружиною молодшого судді сера Майноса Сміта, коли дружина пол­ковника ляснула пальцями під носом у дружини судді й заявила, що не піде до столу позад якоїсь там нещасної цивільної. Навіть тепер, хоч минуло вже двадцять п’ять років, багато хто пам’ятав, як леді О’Дауд танцювала джигу в губернаторському домі, як вона змучила двох ад’ютантів мадраської кавалерії та двох джентльменів з цивільної служби, і тільки майор Доббін, кавалер ордена Лазні й другий за званням офіцер *** полку, нарешті вмо­лив її піти до їдальні — тоді вона, lassata nondum satiata recessit .