Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Отже, перебуваючи в Королевиному Кроулі, Ребека здо­була собі стільки друзів серед служників мамони, скіль­ком могла приділити увагу. Леді Джейн і її чоловік про­щаючись, виявляли до неї якнайтепліші почуття. Вони тішилися, що в майбутньому зможуть зустрічатися в Лон­доні, коли родинний дім у столиці буде полагоджений і наново опоряджений. Леді Саутдаун приготувала Ребеці паку ліків і передала з нею листа велебному Лоренсові Грілсу, в якому прохала цього джентльмена врятувати «від вічного вогню особу, що її вона вшанувала своєю увагою». Сер Пітт провів їх у кареті, запряженій четве­риком, до Грязьбері, пославши наперед воза з їхніми ре­чами й запасом упольованого птаства.

Як ви, мабуть, скучили за своїм милим хлопчиком! —промовила леді Джейн, прощаючись з родичкою.

О так! — відповіла Ребека, закотивши зелені очі. Вона була страшенно рада покинути Королевине Кроулі,-а все ж покидала його неохоче. Щоправда, нудьга тут смертельна, зате повітря куди чистіше, ніж те, яким вона звикла дихати. Мешканці замку нецікаві, але всі по-своєму добре до неї ставилися.

«Це на них, певне, впливав тривале володіння трипро­центними паперами»,— казала сама до себе Ребека і, ма­буть, мала слушність.

Та хоч як там було, а лондонські ліхтарі весело світи­лися, коли поштова карета їхала по Пікаділлі. На Керзон-стріт Брігс добре натопила камін, а малий Родон не лягав спати, щоб зустріти тата й маму.

Розділ XLII-У ЯКОМУ ЙДЕТЬСЯ ПРО РОДИНУ ОСБОРНІВ

Чимало часу минуло вже відтоді, як ми бачили нашого шановного приятеля, старого містера Осборна. І не можна сказати, що він почував себе найщасливішим із смертних, відколи ми з ним востаннє зустрічалися. Сталося чимало подій, які ще дужче погіршили його вдачу. Не завжди йому вдавалося наполягти на своєму, а будь-який опір та­кому розумному бажанню цей джентльмен сприймав як особисту образу. Всякий непослух почав удвічі дужче дратувати старого, коли подагра, роки, самотина й гіркота багатьох розчарувань придушили його своїм тягарем.

Після смерті сина густий темний чуб Осборна швидко посивів, лице стало ще червоніше, а руки ще дужче тру­силися, коли він наливав собі чарку портвейну.

Своїм клеркам у Сіті він влаштовував справжнє пекло, його домашнім теж було не легше. Навряд чи Ребека, що, як ми бачили, благала господа послати їй процентні папери, проміняла б свою вбогість, відчайдушні авантюри і ризик, якими було сповнене її життя, на Осборнові гроші й одно­манітний морок, що його оточував.

Він був освідчився міс Суорц, але прибічники тієї леді зневажливо відштов­хнули його і видали її заміж за одного молодого нащадка шотландської аристократії.

Містер Осборн був навіть не від того, щоб одружитися з жінкою низького походження і потім знущатися з неї, скільки душа забажає, але не траплялося особи на його смак, тому він тиранив удома свою незаміжню дочку. Вона мала чудову карету й чудо­вих коней, сиділа на покуті столу, заставленого найкращим сріблом. Вона мала чекову книжку, бездоганного лакея, що супроводжував її на прогулянках, і необмежений кре­дит, торговці зустрічали й проводжали її шанобливими поклонами,— одне слово, мала всі привілеї багатої спад­коємиці, але життя її було смутне. Сироти в притулку, підмітальниці вулиць, найубогіша посудниця на кухні бу­ли щасливі порівняно з цією бідолашною, немолодою вже панною.

Фредерік Буллок, есквайр, із фірми «Буллок, Галкер і К°», все-таки одружився з Марією Осборн, хоч і не без довгих торгів і бурчання. Коли Джордж загинув і був ви­лучений з батькової духівниці, Фредерік почав наполяга­ти, щоб Марії дали в посаг половину майна старого купця, і довго відмовлявся «вдарити по руках» як він сам казав) на інших умовах. Осборн заявив, що Фред був погодився взяти його дочку з двадцятьма тисячами і що він не вважає за потрібне брати на себе додаткові зобов’язання. Нехай Фред отримує те, що йому належить, або йде до біса. Фред, у якого розгорілася надія, коли Джорджа позбавили спадку, вважав, що старий купець безсовісно ошукав його, тому довгий час удавав, ніби хоче взагалі розірвати зару­чини. Осборн закрив свій поточний рахунок в «Буллока й Галкера», ходив на біржу з нагайкою, заприсягнувшись, що вперіщить нею по спині одного негідника, не назива­ючи, проте, його прізвища, і, як звичайно, виливав на всіх свою лють. Джейн Осборн потішала сестру під час тих родинних чварів.

Я завжди казала тобі, Маріє, що він любить твої гроші, а не тебе,— співчутливим тоном заявляла вона.