Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Тож і не дивно, що люди почали єдна­ти їх і що майоровим сестрам в Англії здалося, буцімто вони скоро матимуть невістку.

А тим часом Доббін, витримуючи таку навальну облогу, був ганебно незворушний.

Він тільки сміявся, коли мо­лодші товариші з полку жартували з приводу очевидної прихильності до нього Глорвіни.

Пусте! — казав він.— Вона лише вправляється на мені, як на фортепіано місіс Тозер, бо воно в неї під ру­кою. Я вже старий для такої квітучої панни, як Глорвіна.

Отож він і далі їздив з нею верхи, переписував їй в аль­бом ноти й вірші і покірно грав з нею в шахи, бо саме та­кими невинними розвагами втішаються у свій вільний час декотрі офіцери, тим часом як інші, що не люблять сидіти вдома, полюють на кабанів, стріляють бекасів, грають у карти, курять сигари або дудлять грог. Що ж стосується Майкла О’Дауда, то хоч дружина й сестра напосідалися, щоб він умовив майора освідчитись і не мучив так жор­стоко бідолашну невинну дівчину, старий вояк твердо від­мовився брати участь у тій змові.

Майор — доросла людина, і йому не треба няньки,—казав сер Майкл,— він сам посватається, якщо захоче.

Або обертав усе в жарт і казав, що Доббін ще надто мо­лодий, щоб заводити родину, й що він написав додому, прохаючи в матусі дозволу на одруження.

Навіть більше, в приватних розмовах з майором полков­ник застерігав його:-Бережіться, Добе, голубе мій, ті жінки доведуть вас до біди... Моя дружина щойно отримала цілу паку суконь з Європи і серед них рожеву атласну для Глорвіни. Та сукня доконає вас, Добе, якщо тільки жінки й атлас здатні вас розворушити.

Та річ у тім, що майора не могли подолати ні краса, ні мода. В серці нашого чесного приятеля жив тільки один жіночий образ, і він аж ніяк не нагадував Глорвіну О’Дауд у рожевому атласі. То була тендітна маленька жінка в чорному, з великими очима й каштановими косами, яка рідко сама озивалась, хіба що до неї зверталися, і голос якої зовсім не скидався на Глорвінин,— ласкава молода мати з дитиною на руках, що усмішкою запрошувала Доббіна глянути на свій скарб; рум’яна дівчина, яка, наспі­вуючи пісню, вбігла до вітальні на Рассел-сквер і повисла на руці в Джорджа Осборна, закохана й щаслива,— тільки цей образ ввижався чесному майорові вдень і вночі, пану­вав у його серці. Цілком можливо, що Емілія не була по­дібна до того портрета, який малювала Доббінова уява. В журналі мод своїх сестер в Англії він побачив один ма­люнок, нишком вирізав його і приклеїв зсередини на віко скриньки для письмового приладдя, бо йому здалося, ніби зображена на ньому особа, трохи схожа на місіс Осборн, хоч я бачив його і можу посвідчити, що то був малюнок сукні з високою талією і чисто ляльковим личком над нею, яке безглуздо всміхалося. Може, вимріяний Доббінів образ був такий самий несхожий на справжню Емілію, як цей безглуздий малюнок, що його він так цінував. Але хто з нас, коли він закоханий, буває тверезіший? І хіба він стане щасливіший, як побачить і визнає свою оману? Доб­бін. був під владою таких чарів. Він не набридав друзям і знайомим своїми почуттями і не втрачав через них сну й апетиту. Голова в майора трохи посивіла, відколи ми ба­чили його востаннє, а може, срібні ниточки поблискували і в чиїхось шовковистих каштанових косах.

Але почуття його не змінилося й не постаріло, його кохання було таке яскраве, як у дорослого чоловіка згадка про дитинство,-Ми вже казали, що європейські кореспондентки майора— панни Доббін і Емілія — написали йому з Англії листи. Місіс Осборн від щирого серця привітала його з майбутнім одруженням з міс О’Дауд.

«Ваша сестра тільки що навідала мене,— писала Емі­лія,— і розповіла про важливу подію, з приводу якої про­шу прийняти мої найщиріші вітання. Сподіваюся, що мо­лода леді, з якою, я чула, ви маєте одружитися, виявиться з усіх поглядів гідною такого доброго й чесного чоловіка, як ви. Бідолашна вдова може тільки помолитися за вас і побажати вам щастя. Джорджі посилає вітання своєму любому хрещеному батькові й сподівається, що він його не забуде. Я сказала йому, що ви маєте намір з’єднати свою долю з особою, яка напевне заслуговує на ваше кохання; та хоч такий зв’язок повинен бути найміцнішим, найсвятішим і найвищим за всі інші, проте я сподіваюся, що вдова й дитина, якими ви опікувалися і яких любили, зав­жди знайдуть куточок у вашому серці».

Як ми вже згадували, він весь був написаний у такому тоні; в кожному рядку кореспондентка висловлювала особ­ливу свою радість.