Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Я запрошую не її! — крикнув Джоз.— Не цю... цю ірландку, а тебе, Еміліє. Кажи нарешті, їдеш ти чи ні?-Без чоловіка, Джозе? — мовила сестра, вражено дивлячись на Джозефа і подаючи руку місіс О’Дауд.

Терпіння Джозове урвалося.

Тоді бувайте здорові! — вигукнув він, люто помахав кулаком і хряснув за собою дверима.

Цього разу він справді наказав служникові вивести на подвір’я коней і сів на одного з них. Місіс О’Дауд почула цокіт копит, коли вони виїздили з двору, і, визирнувши у вікно, сказала кілька зневажливих слів на адресу бідолашного Джоза.

Той їхав вулицею в супроводі Ісидора, що був уже в кашкеті з галунами. Застояні за кілька днів коні шпарко рвалися вперед. Джоз, незграбний і боязкий вершник, мав у сідлі не дуже гарний вигляд.

Еміліє, люба моя, глянь, він зараз вженеться у вікна готелю. Зроду не бачила такого ведмедя.

Тим часом наші вершники пустилися легким чвалом і зникли на вулиці, що вела до тракту на Гент. Місіс О’Дауд переслідувала втікачів вогнем свого сарказму, поки їх було й видно.

Цілий день, з ранку й до смерку, не змовкали гармати. Вже зовсім стемніло, коли стрілянина раптом ущухла.

Ми всі читали, що відбулося того дня. Та розповідь завжди на устах у кожного англійця; і нам з вами, що були дітьми, коли велику битву під Ватерлоо виграно й програно, ніколи не набридало слухати й розповідати про цю славетну подію.

Згадка про неї і досі ятриться в грудях мільйонів земляків тих сміливців, що того дня зазнали поразки. Вони палко чекають нагоди помститися за приниження своєї батьківщини, і коли б якась наступна сутичка закінчилась їхньою перемогою, вони, в свою чергу, зраділи б, а нам дістався б проклятий спадок ненависті й люті. І не буде кінця так званій славі й ганьбі, не буде кінця різанині — вдалій то для одних, то для других,— між двома відважними націями. Минуть сторіччя, а ми , французи й англійці, будемо й далі вихвалятися і вбивати одні одних, хоробро виконуючи диявольський кодекс честі.

Усі наші приятелі брали участь у цій великій сутичці і билися, як належить чоловікам. Цілий день, поки жінки молилися за десять миль від поля битви, безстрашна англійська піхота зустрічала й відбивала шалені атаки французької кінноти. Ворожі гармати, гуркіт яких чутно було в Брюсселі, нищили лави англійців, падали вбиті, але ті, що лишилися живими, ще завзятіше ставали плече до плеча. Надвечір ненастанні атаки, які вони так мужньо зустрічали й відбивали, почали слабнути. Або французи мали ще якихось ворогів, крім англійців, або готувалися до останнього удару. І ось нарешті той удар почався: на пагорб Сен-Жан рушили колони імператорської гвардії, щоб одним ударом змести англійців з височини, яку ті тримали цілий день; незважаючи ні на що, немов не чуючи гуркоту артилерії, що метала на них смерть з англійських позицій, темні хвилясті колони підступали все ближче. Вони вже майже досягли вершини, коли раптом почали вгинатись і розпадатися. Тоді спинились, усе ще грудьми до пострілів. І тут англійські полки ринули вперед зі своїх позицій, звідки ворогові так і не пощастило їх вибити, а гвардія повернулась і кинулася тікати.

У Брюсселі вже не чутно було стрілянини — англійці переслідували ворога на багато миль далі. На поле битви і па місто спустився морок; Емілія молилася за Джорджа, а він лежав долілиць мертвий, з простріленим серцем.

Розділ XXXIII-У ЯКОМУ РОДИЧІ МІС КРОУЛІ ДУЖЕ ТРИВОЖАТЬСЯ ЗА НЕЇ-Хай ласкавий читач згадає, що, поки армія після кількох героїчних битв у Фландрії посувається вперед, щоб захопити прикордонні фортеці і вступити до Франції, в Англії мирно живе кілька осіб, пов’язаних із нашою повістю, що теж претендують на увагу літописця. Під час цих битв і страхів стара міс Кроулі мешкала в Брайтоні, і великі події не вельми її хвилювали. Але, безперечно, ті великі події зробили трохи цікавішою пресу, і Брігс читала їй уголос «Газету», в якій на почесному місці було згадано про хоробрість Родона Кроулі, а потім і про його підвищення.

Яка шкода, що хлопець зробив такий непоправний крон у житті! — зітхнула тітка.— 3 таким званням і нагородами він міг би одружитися з дочкою якогось броваря, ось хоча б із міс Грейнс, і взяти чверть мільйона посагу або поріднитися з найкращими родинами Англії. І мої гроші з часом успадкував би або, може, його діти... бо ж я не кваплюся вмирати, міс Брігс, хоч ти й, може, квапишся спекатись мене. А замість цього вій приречений злидарювати з дружнною-танцівницею.