Уильям Мейкпис Теккерей - Ярмарок суєти

Раз чи двічі того дня вона, звичайно, подумала, чи не втекти й собі, але розважність дала їй кращу раду. «Припустімо, що французи прийдуть,— міркувала Бекі,— то що вони можуть зробити бідній офіцерській удові? Пусте, пора облог і плюндрування міст минула. Нам дозволять спокійно повернутися додому, або ж я непогано проживу за кордоном на свої скромні прибутки».

Тим часом Джоз з Ісидором подалися до стайні глянути на щойно куплених коней.

Джоз звелів служникові негайно осідлати їх; він хотів вирушити в дорогу не зволікаючи, того ж таки вечора. Залишивши служника готувати коней, сам він пішов додому лаштуватися до від’їзду. Треба було тримати все в таємниці. Він зайде до своєї кімнати з чорного ходу. Він не мав бажання зустрічатися з місіс О’Дауд чи з Емілією і признаватися їм, що хоче тікати.

Поки Джоз купив у Ребеки коней, поки пішов до стайні й оглянув їх, минуло більше як півночі. Та хоч уже йшлося до ранку, місто не заспокоїлося, ніхто не спав, у вікнах світилося, біля входів у будинки юрмилися люди, на вулицях теж панував рух. З уст в уста передавалися різні чутки. Одні казали, що пруссаки цілком розгромлені; інші — що атаковані й переможені англійці; ще інші — що англійці твердо стоять на своїх позиціях. Ця остання чутка набирала все більшої сили, бо французи не надходили, а окремі солдати, що відстали від своїх рот, теж приносили дедалі втішніші новини. Нарешті до Брюсселя прибув ад’ютант з депешею для коменданта, який відразу розклеїв по місту офіційне повідомлення про успіхи, союзників у Катр-Бра і про те, що французьке військо під проводом Нея відкинуте після шестигодинної битви. Ад’ютант, мабуть, прибув десь тоді, коли Джоз домовлявся з Ребекою про коні або оглядав їх, уже купивши. Бо повернувшись до готелю, він застав перед входом юрбу пожильців, які обговорювали новину; не було сумніву, що вона правдива. Вій поквапився передати її дамам, якими опікувався; про те, що він мав намір залишити їх, а також про те, як він купив коней та скільки за них заплатив Джоз не вважав за потрібне їм казати.

Але для тих, хто тривожився тільки за долю своїх найдорожчих, успіх чи поразка була не такою важливою справою. Емілія, почувши про перемогу, навіть ще дужче захвилювалася. Вона ладна була негайно ж їхати в армію і слізно благала брата супроводити її туди. Невпевненість сповнювала її таким жахом, що нещасна, яка багато годин просиділа, мов заклякла, раптом заметалася по кімнаті, як божевільна, аж шкода було на неї дивитися. Жоден чоловік, що корчився з болю за п’ятнадцять миль звідти, на витоптаному полі, де під час бою полягло стільки хоробрих бійців,— жоден чоловік не відчував такої тяжкої муки, як ця певніша жертва війни. Джоз не міг довго дивитися на її страждання. Він залишив сестру під опікою її сильнішої приятельки, а сам знов спустився надвір, де перед готелем і досі товпилися люди, розмовляючи й очікуючи ще якихось новин.

Уже от-от мало розвиднітись, а ніхто не розходився, тепер новини почали приносити ті, хто брав участь у битій: вулицями міста торохтіли військові вози й довгі селянські підводи, навантажені пораненими, з них чути було страшний стогін, а з соломи визирали змучені, сумні обличчя. На одну таку підводу Джоз Седлі глянув з болісним зацікавленням: з неї долинав жахливий стогін, стомлені коні ледве переставляли ноги.

Станьте, станьте! — гукнув хтось із соломи кволим голосом, і підвода зупинилася перед готелем.

„Це Джордж, я знаю, що це він! — крикнула Емілія, пополотнівши, і з розпущеними косами кинулась на балкон.

Але то був не Джордж, а те, що найближче його торкалося,— звістка про нього; -То був бідолашний Том Стабл, що двадцять чотири години тому так відважно вирушив з Брюсселя, несучи полковий прапор, який він мужньо боронив на полі битви.

Французький вершник поранив списом молодого хорунжого в ногу, і той упав, уперто не випускаючи з рук прапора. Після бою сердешному хлопцеві знайшлося місце на підводі, і його привезли назад у Брюссель.

Містере Седлі! Містере Седлі! — кволим голосом покликав він, і Джоз злякано підступив до підводи. Він спершу не зрозумів, хто його кличе.

Маленький Том Стабл простяг гарячу, безсилу руку.

Мене повинні тут прийняти,— мовив він.— Осборні... і Доббін казали, що ви повинні... і що ви заплатите цьому чоловікові два наполеондори, моя мама вам віддасть.

Лежачи в гарячці довгі години на підводі, він линув думками до пасторської садиби свого батька і на якийсь час забував у маренні про свій біль.