Гюстав Флобер - Саламбо

Мідний ідол усе посувався до Хамонового майдану. Багатії, несучи скіпетри із смарагдовими головками, вирушили з глибини Мегари; старійшини, з вінцями на головах, гуртувалися в Кініздо, а державні скарбники, управителі провінцій, купці, вояцтво, моряки, численна юрба похоронних служителів, усі з відзнаками своїх посад чи своїм ремісницьким знаряддям прямували до скіній, що спускалися з Акрополя, оточені жрецькими колегіями.

З пошани до Молоха вони поначіплювали на себе най-пишніші оздоби. На чорному вбранні сяяли діаманти; та надто великі персні спадали тепер із схудлих пальців, — і не було нічого сумнішого за це мовчазне зборище людей, у яких сережки билися об бліді щоки, а золоті тіари стискали чоло, зморщене в страшному розпачі.

Нарешті Ваал прибув на середину майдану. Жерці його поставили ґратчасту огорожу, щоб відсунути юрбу, і обступили ідола.

Хамонові жерці, в шатах із рудуватої шерсті, вишикувались перед своїм храмом, під колонами портика; Ешмунові жерці, в лляних плащах, у намисті з кукуфячих голів і в гостроверхих тіарах, розташувалися на східцях Акрополя; Мелькартові жерці, у фіолетових туніках, поставали з західного боку; жерці абадирів, оповиті фрігійською тканиною, зайняли східний бік; а з південного боку, разом із геть потатуиованими чаклунами, що викликають померлих, з юродивими в полатаному дранті, розставили служителів патеків та іїдонів, які, встромивши в рот кістку мертвяка, провіщають майбутнє. Церерині жерці, в блакитному вбранні, поважно спинившись на вулиці Сатеб, стиха наспівували фесмофорій мегарською говіркою.

Час від часу надходили ряди зовсім голих людей, що розставленими руками тримали одне одного за плечі. З глибини грудей вихоплювалось у них якесь глухе, замогильне квиління; їхні втуплені в колоса очі блищали в куряві, а вони похитували тулубами рівномірно й одностайно, неначе всіх заразом хтось посмикував. Нарешті вони впали в таке шаленство, що храмові служники, щоб відновити лад, киями змушували їх лягти ницьма на землю, лицем до мідних ґрат.

Тоді з глибини майдану вийшов чоловік у білій одежі. Він повільно пройшов крізь натовп — і всі пізнали Танітиного священнослужителя, головного жерця Шагабаріма. Зчинився гамір, бо цього дня у карфагенців над усім брав перевагу первопочаток чоловічої статі, і про богиню зовсім забули, аж ніхто й не помітив, що тут нема її жерців. Та юрба сторопіла ще більше, коли побачила, що він відчиняє одні з дверей у ґратах, призначені для тих, що йдуть приносити жертви. Молохові жерці вбачали в тому образу їхньому богові; злісно замахавши руками, вони намагалися відіпхнути його. Відгодовані жертовним м’ясом, одягнені, як царі, в пурпур, із трирядними вінцями на голові, вони зневажали цього блідого євнуха, знесиленого умертвінням плоті, і гнівний регіт тряс у них на грудях чорні довгі бороди, що розсипалися, мов сонячне сяйво.

Шагабарім, не відповідаючи їм, ішов далі; повільно ступаючи, він перейшов увесь обгороджений простір, наблизився аж до ніг колоса і з розп’ятими руками торкнувся до обох його боків, що було врочистим знаком богоп-шани. Занадто довго мучила його Таніта; з відчаю чи, може, не знаходячи собі бога, який цілком відповідав би його уявленням, він вирішив, нарешті, поклонятися Молохові.

Юрба жахнулась його віровідступництва і, ремствуючи, загула. Усі відчули як урвалась остання нитка, що в’язала їхні душі з милосердним божеством.

Та через своє каліцтво Шагабарім не міг служити Ваалові. Люди в червоних мантіях вивели його з огорожі; опинившись за нею, він по черзі обійшов усі жрецькі колегії; потім жрець, що відтепер зостався без бога, зник у юрбі. Люди розступалися перед ним.

Тим часом між ногами колоса запалало вогнище із алое, кедра і лавра. Полум’я охоплювало кінці довгих ідолових крил. Масті, що ними понамащували його, наче піт, стікали йому по мідному тілу. На круглій плиті, на яку він опирався ногами, нерухомим колом стояли огорнені чорними покривалами діти; і надміру довгі Молохові руки спускалися своїми долонями аж до них, ніби хотіли вхопити цей живий вінок і занести його в небо.

Багатії, жіноцтво, старійшини — вся ота юрба купчилась позаду жерців, на терасах будинків. Великі барвисті зорі вже не крутилися; скінії стояли на землі; смуги диму від кадильниць здіймалися прямовисно, подібні до височезних дерев, що п’ялися в небо синюватим гіллям.

Дехто зомлів; інші скам’яніли в екстазі. Невимовна тривога гнітила серця.