Гюстав Флобер - Саламбо

Аж ось за дверима почувся Абдалонімів голос. Суфета вже кликали. Молоховим служникам уривався терпець.

Гамількар, немов до нього торкнулися розпеченим залізом, трохи не скрикнув. Він почав знову, як божевільний, метатися по кімнаті. Потім опустився біля поруччя і, спершись ліктями в коліна, стиснув кулаками чоло.

У порфіровому басейні залишалося трохи чистої води, щоб Саламбо мала де обмитися. Суфет, перемагаючи огиду і всю свою пиху, зіпхнув туди хлопчика й заходився, немов работоргівець, мити його й терти щіткою та червоною глиною. Потім дістав із скринь, що стояли попід стінами, дві пілки пурпурової тканини, одну приклав йому до грудей, другу до спини і зчепив їх через плечі двома діамантовими застібками. Він покропив йому голову пахощами, на шию повісив бурштинове намисто, взув у сандалі на підборах, оздоблених перлами, — у сандалі своєї дочки! Він аж тремтів з ганьби та гніву; Саламбо, що похапцем допомагала йому, була така сама бліда, як і він. А дитина всміхалася, засліплена блиском тих розкошів, і, коли Гамількар повів її, вона, вже зовсім оговтавшись, навіть почала підстрибувати та плескати в долоні.

Він міцно тримав хлопчину за руку, наче боявся його загубити; а малий, тільки пхикаючи від болю, дріботів поруч нього.

Біля ергастула, під пальмою, почувся голос, жалібний і благальний. Хтось волав:

— О господарю! Господарю!

Гамількар обернувся й побачив збоку якогось гидкого на вигляд чоловіка, одного з тих бідолах, що животіли в його домі.

Чого тобі треба? — спитав суфет. Раб, увесь тремтячи, пробелькотав:

Я його батько!

Гамількар ішов далі, а той і собі за ним, згорблений, ноги в колінах зігнуті, голова витягнута вперед. Невимовна скорбота викривляла лице, дух йому забивало стримуване ридання; йому хотілося воднораз і розпитати Гамількара, й крикнути йому: «Змилосердься!»

Нарешті він таки насмілився легенько торкнутися до його ліктя пальцем.

— Невже ж ти його?..

Йому не стало духу докінчити, і Гамількар спинився, вражений цією мукою.

Йому б ніколи й на думку не спало — така безмежна безодня розділяла їх, — що між ними може бути щось спільне. Це видалось йому навіть якоюсь образою, ніби зазіханням на права, належні тільки йому самому. Він відповів поглядом, холоднішим і важчим за катову сокиру; зомлілий раб повалився в порох, йому до ніг. Гамількар переступив через нього.

Троє людей, одягнених у чорне, чекали на суфета в великій залі, стоячи біля кам’яного кружала. Він ту ж мить почав рвати на собі одіж і качатися по підлозі, пронизливо вигукуючи:

— О нещасний маленький Ганнібале! О сину мій! Моя розрадо! Моя надіє! Життя моє! Вбийте ж і мене заразом! Беріть мене! Горе! Горе!

Він роздирав нігтями собі лице, рвав на собі волосся й голосив, як тужільниця на похороні.

— Ведіть же його! Я надто страждаю! Ідіть! Вбийте й мене, як його!

Молохові служителі дивувалися, що в великого Гамількара таке вразливе серце. Вони були майже зворушені.

Почувся тупіт босих ніг і чиєсь уривчасте хрипіння, немовби там, задихаючись, бігла якась дика звірина; і на порозі третьої галереї між одвірків із слонової кості показався блідий, страшний чоловік; простягаючи руки, він волав:

— Дитино моя!

Гамількар одним стрибком кинувся до раба і, затуливши йому долонями рота, закричав іще голосніше:

— Цей старий виховав його! Він називає його своєю дитиною! Він збожеволіє! Годі! Годі!

І, штовхаючи плечима трьох жерців з їхньою жертвою, він вивів їх, а тоді ногою щільно прибив за собою двері.

Кілька хвилин Гамількар прислухався, все ще потерпаючи, щоб вони, часом, не вернулись. Тоді майнула йому думка, а чи не здихатися цього раба задля більшої певності, що він не заговорить; та це повністю не усунуло б небезпеки, бо якби його смерть роздратувала богів, то могла б, чого доброго, обернутися проти його власного сина. Тоді, змінивши думку, він звелів, щоб Таанах занесла йому найкращих наїдків із його кухонь: четвертину козла, бобів та законсервованих гранатів. Раб, що давно вже й ріски в роті не мав, жадібно накинувся на їжу, сльози його падали в тарелі.

Гамількар вернувся нарешті до Саламбо, розв’язав на Ганнібалові шнурки. Хлопчик спересердя вкусив йому до крові руку. Він лагідно його відіпхнув.

Щоб утихомирити брата, Саламбо почала страхати його Ламією, кіренською людожеркою.

— А де вона? — спитав він її.

Йому сказали, що зараз прийдуть розбійники і заберуть його в тюрму. Він відповів: