Гюстав Флобер - Саламбо

— Хай прийдуть, я їх повбиваю!

Гамількар відкрив йому страшну правду. Та він тільки розгнівався на нього, запевняючи, що, бувши володарем Карфагена, батько міг би знищити весь народ.

Нарешті, стомившись від збудження й гніву, Ганнібал заснув неспокійним сном. Він говорив крізь сон, притулившись до пурпурової подушки. Голова його відкинулась трохи назад, а маленька рука, витягтись уперед, так і застигла, випростана у владному жесті.

Коли згустилася нічна темрява, Гамількар легенько взяв його і без світла спустився східцями галер. Проходячи повз комори, він захопив кошик винограду і глечик чистої води; хлопчина прокинувся перед статуєю Алета, в печері, де переховувалося коштовне каміння, і, на руках свого батька, він так само, як і той хлопець, став усміхатися, розглядаючи мерехтливе сяйво самоцвітів.

Гамількар був певен, що тепер ніхто не зможе відібрати в нього сина. Це неприступне місце сполучалося з берегом підземним ходом, про який знав тільки він сам; озираючись довкола, він з полегкістю зітхнув. Тоді посадив хлопчину на лаву коло золотих щитів.

На цей раз ніхто його не помітив. Тепер уже не було потреби стримуватись; і він дав волю своїм почуттям. Неначе та мати, що знайшла свого загубленого первістка, кинувся він до сина; пригортав його до грудей, заразом і сміявся, й плакав, називав його найпестливішими іменами, вкриваючи всього поцілунками; маленький Ганнібал, наляканий тими палкими пестощами, тепер зовсім принишк.

Гамількар вертався нечутною ходою, обмацуючи стіни; він добрався до великого покою, куди крізь отвори в бані пробивалося місячне сяйво. Посеред кімнати, простягтись на мармурових плитах, спав досита нагодований раб; Гамількар глянув на нього і відчув якийсь невиразний жаль до цього бідолахи. Кінцем котурна він підсунув йому під голову килим. Тоді, звівши очі, пильно подивився на Таніту, тоненький серп якої блищав у небі; він почував себе дужчим за Ваалів, і серце його сповнилося зневаги до них.

Уже готувалися приносити жертви.

У Молоховому храмі виламали частину стіни, щоб дістати мідного ідола, не торкнувшись до вівтарного попелу. Згодом, тільки-но зійшло сонце, храмові служники потягли ідола на Хамонів майдан.

Ідол задкував на валах поковзом; плечі його підносились над мурами; ледь забачивши його здалеку, карфагенці щодуху кидалися врозтіч, бо Ваала можна споглядати безкарно тільки тоді, коли він гнівається.

По вулицях ширились пахощі. Повідчиняли разом усі храми; повиношувані з них скінії клали на колісниці або ноші, що їх несли жерці. Великі китиці — пір’я маяли на кожному розі скінії, а з шпичастих дашків, що вивершувалися кришталевими, золотими, срібними чи мідними кулями, вихоплювалось проміння.

То були ханаанські Ваали, двійники Ваала верховного, що верталися до свого первопочатку, щоб схилитися перед його силою і прахом розвіятись перед його сяйвом.

У Мелькартовому шатрі, захищене тонкою пурпуровою тканиною, тремтіло нафтове полум’я; в гіацинтовому шатрі Хамона зводився з-поміж коштовного каміння фалос із слонової кості; за блакитними, як ефір, Ешмуновими заслонами, скрутившись клубком, спав пітон; а боги-патеки на руках своїх жерців були подібні до сповитих великих дітей, що п’ятами торкалися землі.

За ними йшли всі нижчі різновиди божества: Ваал-Самен, бог небесних просторів; Ваал-Пеор, бог священних гір; Ваал-Зебуб, бог розпусти, і боги сусідніх країн та споріднених племен: Ярбал лівійський, Адрамелек халдейський, Кіюн сірійський; Дерсето, з лицем незайманої дівчини, плазував на плавцях, а Таммузів труп везли на марах, серед смолоскипів і жмутів волосся. Щоб підкорити Сонцю володарів небесного простору і не дати їм своїми впливами послаблювати його силу, жерці розмахували різнобарвними металевими зірками, понастромлюваними на довгі тички. Були там усі світила, від чорного Небо, Меркурієвого духу, до бридкого Рагаба, який уособлював сузір’я Крокодила. Абадири — камені, що впали з місяця, — крутилися в пращах із срібних ниток; Церерині жерці несли в кошиках маленькі хліби — зображення жіночої статі; інші жерці йшли зі своїми фетишами, з амулетами; знову з’явилися забуті божки; взяті були навіть із кораблів їхні містичні знаки; здавалося, ніби Карфаген прагне всі свої думки зосередити тільки на смерті й руйнуванні.

Перед кожною скінією хтось один ніс на голові велику чашу, де курилися пахощі. Подекуди вився хмарками дим, і крізь його клуби видніли тканини, підвіски й гаптування священних балдахінів. Посувалися вони повільно, бо були занадто важкі. Часом осі колісниць чіплялися за щось на вулиці. І побожні люди, користаючись із нагоди, торкалися тоді до Ваалів своєю одежею, що її шанували потім, як святиню.