Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Я боюся не епіскопа,— відповів Сандерус,— а ченців, які не знаються на печатях. Я хотів їхати до Кракова, але тому, що не маю коня, мушу ждати, поки мені його хто-небудь не подарує. А поки що я пошлю листа і прикладу до нього власну печать.

Я також подумав, що коли ти доведеш свою вченість на письмі, то це буде доказом, що ти не простак. Але як же ти пошлеш листа?

З яким-небудь прочанином або мандрівним ченцем. Хіба мало людей їде в Краків до гробу королеви?

— А мені зможеш написати виклик?

Напишу, пане, все, що скажете — гарно і зрозуміло, навіть на дошці.

Краще таки на дошці,— зрадів Збишко,— і не порветься, і здасться надалі.

І коли слуги через деякий час знайшли і принесли нову дошку, Сандерус узявся писати. Що він там написав, Збишко не знав, бо не вмів читати, але зараз сказав прибити виклик на воротях, а над ними почепити щит, якого турчини стерегли по черзі. Хто вдарив би списом у щит, той подав би знак, що приймає виклик. Але, очевидно, в Серадзі не було охочих до таких справ, бо ні того дня, ні другого щит жодного разу не задзвенів від удару, і після полудня трохи засмучений рицар вирушив далі в дорогу.

Але ще перед від'їздом до Збишка прийшов Сандерус і сказав йому:

Якби, пане, ви вивісили щит в країні прусських рицарів, то ваш зброєносець напевне вже застібав би на вас ремені панцера.

Як так? Адже хрестоносець як чернець не може мати коханої пані, бо йому ж заборонено.

Не знаю, чи заборонено, чи ні, але знаю напевно, що вони у них є. Правда, хрестоносець без шкоди для свого ім'я не може стати на герць, бо дає присягу, що битиметься з іншими тільки за віру, але там, крім ченців, є багато світських рицарів з далеких країв, які приїжджають на допомогу прусським рицарям. Ці так і дивляться, щоб з ким-небудь зчепитись, особливо французькі рицарі.

Ого! Бачив я їх під Вільною, дасть бог, побачу і в Мальборзі. Мені потрібне павине пір'я з шоломів — розумієш? Бо я дав обітницю дістати їх.

Купіть у мене, пане, дві або три краплі поту святого Георгія, що він пролив у боротьбі із змієм. Жодна реліквія так не придасться рицареві. Дайте мені за це коня, яким я їхав, то я вам ще й індульгенцію додам за ту християнську кров, яку маєте пролити на герці.

Дай мені спокій, бо розгніваюсь. Не візьму твого краму, поки не впевнюся, що він добрий.

Ви казали, пане, що їдете до мазовецького двору князя Януша. Спитайте там, скільки реліквій у мене набрали і сама княгиня, і рицарі, і панни на тих весіллях, де я бував.

На яких весіллях? — спитав Збишко.

На тих, що звичайно бувають перед пилипівкою... Рицарі женились один за одним, бо пройшла чутка, що між польським королем і прусськими рицарями має бути війна за Добжинську землю... Декотрі казали: «Бог його знає, чи залишусь живим», і хотіли зазнати втіхи з жінкою.

Збишка дуже занепокоїла звістка про війну, а ще більше те, що Сандерус говорив про одруження, і він запитав:

—Які ж там дівчата повиходили заміж?

—Придворні княгині. Не знаю, чи хоч одна залишилась, бо чув, як княгиня казала, що їй доведеться шукати нових дівчат.

Почувши це, Збишко на деякий час замовк, а потім спитав інакшим уже голосом:

— ..А панна Данута Юрандівна, ім'я якої записано на дошці, теж вийшла?

Сандерус не поспішав відповідати, по-перше, тому, що сам нічого як слід не знав, а по-друге, тому, що подумав: коли він залишить рицаря в непевності, то набуде над ним певної переваги і краще зможе його використати. Він ще раніше вирішив триматися цього рицаря, який мав порядний почет і чимало всякого добра. Сандерус знався на людях і на речах. Молодість Збишка давала йому підстави вважати, що він буде щедрий, необачний і розкидатиметься грішми. Сандерус уже побачив коштовний міланський панцер та величезних бойових коней, яких не могло бути аби в кого, і тому вирішив, що при такому паничеві йому буде забезпечена і гостинність по дворах, і не одна нагода вигідно продати індульгенції, і безпека в дорозі, і, нарешті, достаток їжі й питва, що для нього було найважливіше.

Через те, почувши Збиткове запитання, він наморщив лоба, підвів угору очі, немов напружуючи пам'ять, і спитав:

Панна Данута Юрандівна... А звідкіля вона?

Юрандівна Данута із Спихова.

Бачив я їх усіх, але як там котру звали, не дуже пам'ятаю.

Вона ще зовсім молоденька, грає на лютні та розважає княгиню співами.

Ага... молоденька... грає на лютні... Виходили заміж і молоденькі... Чи не чорна вона, як агат?

Збишко з полегкістю зітхнув: