Генрик Сенкевич - Хрестоносці

І свяченої води їй подав?

Подав.

Абат ударив його другий раз:

Ну... то бери її!

Бери її! — як лупа, озвався Мацько.

Збишко підгорнув під сітку волосся і спокійно відповів:

Як же я буду її брати, коли я перед олтарем у Тинці Данусі Юрандівні дав обітницю?

Обіцяв павині чуби, то їх і шукай, а Ягенку зараз бери.

Ні,— відповів Збишко,— потім, коли вона мене повила покривалом, то я обіцяв, що візьму її за жінку.

Обличчя абата почало наливатися кров'ю, вуха посиніли, а очі полізли на лоб. Він наблизився до Збишка і промовив приглушеним голосом:

—Твої обітниці — полова, а я — вітер, розумієш?

От!

І так сильно дмухнув йому на голову, що аж понтлик злетів, а волосся безладно розсипалось по плечах і спині. Збишко зсунув брови і, дивлячись абатові прямо в очі, сказав:

—В моїй обітниці моя честь, а сторож моєї честі — я сам!

Почувши це, незвиклий до опору абат аж задихнувся, і йому на якийсь час одібрало мову. Настало зловісне мовчання, яке нарешті порушив Мацько:

—Збишку! — вигукнув він.— Опам'ятайся! Що з тобою!

Тимчасом абат підняв руку і, вказуючи на юнака, закричав:

—Що з ним? Я знаю, що з ним: в нього душа не рицарська і не шляхетська, а заяча. Те з ним, що він боїться Чтана й Вілька!

Збишко ні на мить не втратив спокою і відповів: — Овва! Я порозбивав їм голови в Кшесні.

—Бійся бога! —вигукнув Мацько.

Абат, вирячивши очі, якийсь час дивився на Збишка. Гнів боровся в ньому з подивом, а разом з тим його природний гострий розум підказував йому, що те побиття Вілька і Чтана він може використати для своїх замірів.

Трохи охолонувши, він гукнув до Збишка:

Чому ж ти нічого не казав?

Бо мені було соромно. Я думав, що вони мене викличуть, як личить рицарям, на герць кінним чи пішим, але то розбишаки, а не рицарі. Перший Вільк оддер дошку від стола, а Чтан другу — і до мене! То що ж я мав робити? Теж ухопив ослона... ну... і знаєте...

Чи вони ж хоч живі? — спитав Мацько.

Живі, тільки памороки забив їм. Але ще при мені почали дихати.

Абат слухав, тер лоба, потім зненацька скочив із скрині, на якій сів був, щоб краще подумати, і вигукнув:

Зажди-но! Тепер я тобі ось що скажу!

А що ви скажете? — спитав Збишко.

Те скажу, що коли ти бився за Ягенку і розвалював за неї людям голови, то ти насправді її рицар, а не чийсь інший, і мусиш її брати.

Сказавши це, він узявся в боки й переможно подивився на Збишка, але той тільки усміхнувся і сказав:

—Еге, я добре знав, чого ви хотіли мене на них напустити, тільки це вам зовсім не вдалося.

— Чому не вдалося?.. Кажи!

—Бо я сказав їм визнати, що найкраща і найцнотливіша дівчина в світі Дануська Юрандівна, а вони якраз оступились за Ягенку, — з того й постала бійка.

Почувши це, абат на хвилину ніби скам'янів та кліпав очима, і тільки з цього й можна було догадатися, що він ще живий. Раптом він крутнувся на місці, ногою вибив двері ванькира, вскочив у кімнату, вхопив там з рук прочанина закарлючену палицю й почав нею дубасити своїх шпільманів, ревучи при цьому, наче ранений тур:

—На коней, блазні! На коней, псявіри! Ноги моєї не буде більше в цьому домі! На коней, хто в бога вірує! На коней!..

І знову, вибивши ногою двері, вийшов на подвір'я, а вражені клірики-кандидати за ним. Рушивши гуртом до стайні, вони швиденько почали сідлати коней. Даремно Мацько кинувся за абатом, даремно просив, благав, божився, що не винен,— ніщо не помогло! Абат лаявся, проклинав дім, людей, поля, а коли йому підвели коня, скочив на нього без стремен і з копита рвонув вчвал з розмаяними вітром рукавами, схожий на величезного червоного птаха. Стурбовані клірики летіли за ним, як зграя птиць за своїм вожаком.

Мацько стежив за ними, аж поки вони не зникли в бору, потім повільно вернувся до хати і, сумно хитаючи головою, промовив до Збишка.

— Що ж ти оце наробив!..

— Не було б цього, якби я був раніш поїхав, а не поїхав я через вас.

— Чому через мене?

—Тому що не хотів залишати вас хворого! — А тепер що буде?

— Тепер я поїду. — Куди?

— В Мазовію, до Дануськи... і до німців, шукати павиних чубів. Мацько трохи помовчав, потім сказав:

«Лист» він віддав, але застава залишилась чинною і записана в судовій книзі. Тепер абат не подарує нам жодного скойця.

Нехай не дарує. Гроші ви маєте, а мені на дорогу не треба. Мене скрізь приймуть і коней нагодують; аби тільки панцер на спині та меч в руці, то мені все байдуже.

Мацько задумався й почав зважувати все, що сталося. Все вийшло не так, як він гадав і як підказувало йому серце. Сам він від усієї душі бажав, щоб Збишко одружився з Ягенкою, але зрозумів, що з того пива не буде дива, бо коли зважити на гнів абата, на стосунки Збишка з Ягенкою, нарешті на бійку з Чтаном і Вільком, то краще-таки Збишкові поїхати й не бути причиною дальших сварок та незгод.