Генрик Сенкевич - Хрестоносці

«Ну,— подумав він,— значить, не здибався ні з Чтаном, ні з Вільком; може, їх не було, а може, він, їх і не шукав. Помилився я!»

Абат розсердився на себе за помилку й за те, що його припущення не справдились, почервонів і почав сопти.

— Будемо говорити про заставу! — сказав він, трохи помовчавши.— У вас є гроші?.. Бо як нема, то маєток мій!..

Але Мацько знав, як поводитись з абатом: він мовчки встав, відкрив скриню, на якій сидів, вийняв з неї, очевидно, вже приготовлену торбину з гривнями і сказав:

—Ми люди бідні, але гроші у нас є, і що з нас належить, те ми платимо, як то зазначено в закладному листі, що я сам засвідчив знаком святого хреста. Якщо ви схочете взяти доплату за господарювання та приріст у хазяйстві, то ми також не будемо заперечувати, а заплатимо, скільки скажете, ще й у ноги вам, добродієві нашому, поклонимось.

Сказавши це, він низько схилився перед абатом, а за ним так само зробив і Збишко. Абат, який сподівався суперечок і торгів, був спантеличений і навіть не дуже радий, бо під час торгів хотів поставити свої певні умови, а тепер приводу для цього вже не було. Тому, віддаючи «лист» або закладну квитанцію, на якій Мацько підписався знаком хреста, він сказав:

—Що ви мені про доплату балакаєте?

—Бо не хочемо брати задарма,— відповів хитрий Мацько, знаючи, що чим більше він за це буде сперечатися, тим більше виграє.

Абат справді вмить запалився:

—Ти дивись на них! Не хочуть брати задарма від родичів! Хліб їм у горлі застрягає! Я брав не пустку й віддаю не пустку, а як мені захочеться отут цією торбою гепнути, то й гепну!

—Ви цього не зробите! — вигукнув Мацько.

—Не зроблю? Ось ваша застава! Ось ваші гривні! Дав, бо моя ласка, а коли б і на шляху покинув, то вам до цього зась! От як я це зроблю!

Сказавши це, він ухопив торбу за гичку й так брязнув нею об підлогу, що вона аж репнула і з неї посипались гроші.

—Бог вам віддячить! Бог вам віддячить, батьку і добродію! — почав вигукувати Мацько, який тільки й ждав цього.— Від іншого не взяв би, але від родича і духовної особи — візьму...

Абат якийсь час грізно поглядав то на нього, то на Збишка, нарешті сказав:

— Хоч я і гніваюсь, але знаю, що роблю; отож тримайте, що одержали, але попереджаю: більше жодного скойця від мене не побачите.

Не сподівалися ми й цього.

Але знайте: все, що залишиться по мені, одержить Ягенка.

І землю? — наївно спитав Мацько.

І землю! — гарикнув абат.

Обличчя у Мацька видовжилось, але він опанував себе і сказав:

Що там думати про смерть! Нехай вам Ісус Христос дасть сто літ віку, а то й більше, а до того ще й багате єпіскопство.

А хоч би й так!.. Хіба я гірший за інших? — спитав абат.

—Не гірший, а ліпший.

Ці слова вплинули на абата заспокійливо, та й взагалі гнів його тривав недовго.

—Ну,— сказав він,— ви моя рідня, а вона тільки похресниця, проте я вже здавна люблю і її, і Збишка. Кращої за Зиха людини нема на світі, і кращої за Ягенку дівчини теж! Хто про них щось погане скаже?

І він почав поглядати визивним поглядом, але Мацько не тільки не перечив, а й квапливо підтвердив, що достойнішого сусіда марно було б шукати в цілому королівстві,

А щодо дівчини,— сказав він,— то й рідної дочки не любив би більше, ніж її люблю. Це ж вона з мене хворобу вигнала, і цього я їй до смерті не забуду.

Засуджені будете на вічні муки і один, і другий, коли за неї забудете,— сказав абат,— і я перший вас проклену. Кривди вашої я не хочу, бо ви моя рідня, і тому я придумав спосіб, щоб те, що по мені зостанеться, було і Ягенчине, і ваше — розумієте?

Дав би бог, щоб воно так сталося! — відповів Мацько.— Господи милосердний! Пішки пішов би до гробу королеви в Кракові і на Лису Гору, щоб поклонитись дереву животворного хреста господнього.

Абатові сподобалось, з якою щирістю говорив Мацько. Він усміхнувся і сказав:

—Дівка має право вибирати, бо й гарна, і придане добре, і рід знатний! Що для неї Чтан чи Вільк, коли й воєводин син їй не така вже цяця. Але коли б, приміром, я кого-небудь їй посватав, то за того пішла б, бо любить мене і знає, що я їй нічого поганого не пораджу...

— Добре буде тому, кого ви за неї засватаєте,—: сказав Мацько.

Але абат звернувся до Збишка:

А ти що скажеш?

Я думаю так само, як і дядько... Добродушне обличчя абата прояснилося ще більше;

він ляснув долонею Збишка по лопатці, аж загуло в ванькирі, й запитав:

Чому ти біля костьолу ні Чтана, ні Вілька до Ягенки не допустив?.. Га?..

Щоб не думали, що я їх боюсь, та й ви щоб так не думали.