Генрик Сенкевич - Хрестоносці

—Нащо дівчині воювати з хлопцями, коли їй треба заміж! Якщо не трапиться третій, то мусиш вибрати одного з них, як же інакше?

—Не говори мені цього,— сумно відповіла дівчина.

—Хіба що? Я давно тут не був, тому не знаю, чи є хтось коло Згожелиць, хто тобі був би більше до душі...

—Ну! — відказала Ягенка.—Перестань!

Вони, йшли далі мовчки, продираючись крізь майже непрохідні хащі, порослі диким хмелем. Збишко йшов попереду, розриваючи зелені звої й подекуди обламуючи гілки, а Ягенка простувала за ним з самострілом на плечі, немов якась богиня мисливства.

За цією гущавиною,—сказала вона,—буде глибокий струмок, але я знаю брід.

У мене халяви вище колін, перейдемо й так, — відповів Збишко.

Незабаром вони прийшли до струмка. Ягенка добре знала мочидольські ліси й легко знайшла брід, але виявилось, що вода в струмку від дощів трохи піднялася й на броду було досить глибоко. Тоді Збишко, не питаючись, підхопив дівчину на руки.

—Перейшла б і так,— сказала Ягенка. — Держись за шию,— відповів Збишко.

Він помалу пішов уперед, за кожним кроком пробуючи ногою, щоб не потрапити на глибоке, а дівчина, виконуючи наказ, пригорнулася до нього і, коли вже було недалеко до другого берега, сказала:

— Збитку!

— Що Таке?

—Не піду я ні за Чтана, ні за Вілька... Тимчасом він виніс її на берег, обережно поставив

на пісок і трохи збудженим голосом сказав:

— Нехай тобі бог пошле якнайкращого! Не буде йому погано з тобою.

До Одстояного озерця було вже недалеко. Тепер Ягенка йшла попереду, час від часу оглядалася і, прикладаючи пальця до губів, попереджала Збишка, що треба мовчати. Вони йшли низьким і мокрим місцем, пробираючись поміж кушами верболозу та сірими вербами. З правого боку лунали пташині голоси, що дивувало Збишка, бо вже настала пора одльоту.

—Там незамерзаюче болото,— шепнула Ягенка,— на ньому зимують качки, але і в озерці вода тільки коло берега в великі морози замерзає. Бачиш, як парує?..

Збишко подивився крізь кущі верболозу й побачив перед собою туман: то було Одстояне озеро.

Ягенка знов приклала пальця до губів, і незабаром вони дійшли на місце. Дівчина першою тихо видряпалась на грубу стару вербу, що низько схилилась над водою. Збишко поліз за Ягенкою, і вони довгий час нерухомо пролежали й нічого не бачили за туманом, тільки чули жалібне квиління чайок та мартинів над головами. Нарешті повіяв вітер, зашелестів верболозом та пожовклим листям верб і відкрив чисту поверхню озерця, побрижену дрібною хвилею.

Не видно? — шепнув Збишко.

Не видно. Тсс!..

Через деякий час вітер вщух і настала повна тиша.

Тоді на поверхні води зачорніла дна голова, потім друга, нарешті, зовсім близько від них з берега до води спустився великий бобер з тільки-но одгризеною гілкою в пащі й поплив поміж ряскою й курячою сліпотою, підіймаючи голову догори й гонячи перед собою гілку. Збишко, шо лежав на стовбурі нижче Ягенки, раптом побачив, як лікті її заворушились, а голова похилилась наперед: вона, очевидно, націлялась на звіра, який, зовсім не підозріваючи про небезпеку, плив по незарослій воді озерця на відстані половини льоту стріли.

Нарешті бренькнула тятива, і Ягенка одночасно крикнула:

—Готовий! Готовий!..

Збишко миттю видряпався вите й подивився крізь віти на-воду: бобер то поринав углиб, то випливав на поверхню, перекидаючись і часом показуючи світліше за спину черево.

—Добре влучила! Зараз він заспокоїться! — сказала Ягенка.

Вона вгадала: бобер спливав і поринав усе млявіше, а незабаром виплив на поверхню догори черевом.

—Я піду заберу його,— сказав Збишко.

— Не ходи Тут коло берега мулу завтовшки на три чоловіка, хто не знає, як по ньому йти, той напевне

втопиться.

Як же ми його дістанемо? — Він увечері буде в Богданці, хай тобі за це голова не болить. А нам час додому...

Але ти добре його встрелила!

Це вже не першого!..

—Інші дівчата бояться й глянути на самостріл, а з такою, як ти, хоч усе життя ходи по лісі!..

Ягенка радісно усміхнулась на цю похвалу, але нічого не відповіла, і вони пішли назад тією самою дорогою крізь верболози. Збишко почав розпитувати про боброві сельбища, а вона розказувала йому, скільки є бобрів у Мочидолах, скільки в Згожелицях і як вони бабраються по озерцях та струмках.

Раптом вона вдарила себе долонями по стегнах.

—Ой! Забула на вербі стріли. Зажди мене тут!

І перш ніж він встиг сказати, що сам піде за ними, Ягенка, мов сарна, зірвалася з місця і зникла з очей.