Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Ну, то нічого робити, доведеться завтра в бору пошукати.

Влаштуйте облаву, ведмедів вистачить, а якщо мисливського начиння треба — дамо.

— Де там мені чекати! Піду на ніч до бортей.

Візьміть з собою чоловік п'ять мисливців. З-поміж них є вправні хлопці.

Не буду ходити цілим гуртом, бо ще звіра мені наполохають.

Як же ви підете? З самострілом?

А що б я з самострілом у бору поночі робив? Тепер якраз і місяця нема. Візьму вила з зазубнями, добру сокиру та й піду завтра сам.

Ягенка на хвилину замовкла, і на обличчі її позначився неспокій.

—Минулого року,— сказала вона, — пішов наш мисливець Безух сам, і звір його роздер. Що не кажіть, а небезпечно, бо ведмідь як забачить людину саму вночі, та ще коло бортів, одразу на задні лапи стає.

— Гірше, коли б він утікав, тоді вже його не дістанеш, — відповів Збишко.

В цей час Зих, що був закуняв, раптом прокинувся

й почав співати:

Підеш, Кубо, працювати, А я, Мацько, полювати! Будеш орать до обіду,— Я з Касею в жито піду!

Гоп! Гоп!

Потім звернувся до Збишка:

—Знаєш, їх двоє: Вільк з Бжозової і Чтан з Рогова... а ти...

Але Ягенка, боячись, щоб Зих не набалакав чогось зайвого, швиденько підійшла до Збишка й почала розпитувати:

А коли ти підеш? Завтра?

Завтра, як сонце зайде.

А до яких бортей?

До наших, до богданецьких, недалеко від ваших копців на межі, коло Радзікового болота. Казали мені, що там легко натрапити на ведмедя.

Збишко, як і казав, вибрався на ведмедя, бо Мацькові ставало дедалі гірше. Спочатку підтримувала його радість та перший домашній клопіт, але на третій день знов підкинулась гарячка і в боку заболіло так, що він мусив лягти. Збишко пішов удень оглянути борті, побачив на болоті глибокий слід і розговорився з бортником Вавреком, який неподалік спав у курені з двома лютими, кунделями, але через осінні холоди вже мав повертатись на село.

Вони розкидали курінь, забрали з собою собак, подекуди намастили потроху медом стовбури дерев, щоб запахом принадити звіра, після чого Збишко повернувся додому й почав готуватися до полювання. Щоб не мерзнути, він одягнувся в лосиний кубрак без рукавів, на голову надів дротяну сітку, щоб ведмідь не міг здерти йому з голови шкуру, взяв добре окуті двійчаті вила з зазубнями і сталеву широку сокиру на дубовому топорищі— довшому, ніж у теслів. На час вечірнього доїння він був уже в лісі і, вибравши собі зручне місце, перехрестився і став чекати.

Червоне проміння призахідного сонця просвічувало крізь віти ялин. По верхів'ях сосон, крякаючи та лопочучи крильми, перелітали ворони; подекуди до води проскакували зайці, шелестячи пожовклими ягідними кущами та опалим листям; інколи на молодому букові мелькала вертка куниця. В гущавині щебетали й поступово замовкали пташки.

До самого заходу сонця не було в бору спокою; Незабаром неподалік од Збишка з великим шумом та хрюканням пройшов табун диких свиней, а потім довгою низкою вчвал проскакали лосі, тримаючи один у одного голови коло хвоста. Сухе галуззя тріщало у них під ратицями, а ліс аж дуднів. Вилискуючи під сонячним промінням червоною шерстю, лосі поспішали до болота, де їм уночі було зручно й безпечно. Нарешті запалала вечорова зоря, і верхівки сосон, здавалося, запломеніли, як в огні. Потім усе затихло. Бір готувався до сну. Сутінки підіймалися з землі й підходили вгору, до сяючої зорі, яка теж стала танути, хмуритись, темніти й гаснути.

«Тепер, поки не обізвуться вовки, буде тихо», подумав Збишко.

Він шкодував, що не взяв самостріла, яким легко міг би покласти дикого кабана або лося. Тимчасом від болота ще деякий час долітали притамовані звуки, схожі на тяжкий стогін та посвистування. Збишко з деякою осторогою поглядав у бік болота, згадавши, як хлоп Радзік, що жив тут колись у халупі, зник з усією сім'єю, немов у землю провалився. Одні казали, що їх забрали з собою розбійники, а були люди, які пізніше бачили коло халупи якісь дивні, чи то людські, чи звірині сліди. Вони хитали головами й навіть подумували про те, чи не запросити ксьондза з Кшесні, щоб освятив ту халупу. Правда, цього не було зроблено, бо не знайшлось нікого, хто захотів би тут жити, і халупу, власне, глину на хворостяних стінах, з часом розмили дощі, але звідтоді про те місце пішла погана слава. Проте бортник Ваврек не зважав на це й ночував тут влітку в курені, але й про того Ваврека говорили різне. Збишко, маючи при собі вила й сокиру, не боявся диких звірів, але з деякою тривогою думав про нечисту силу і радий був, коли голоси на болоті нарешті замовкли.