Генрик Сенкевич - Хрестоносці

А Мацько знов помацав себе за бік, в якому застрягла німецька стріла, і, постогнуючи, спитав:

—Колись люди були розумніші — знаєш?

Але за хвилину він задумався, наче пригадував якісь давні часи, і додав:

—Хоч декотрі й колись були дурні.

Тимчасом вони виїхали з бору, за яким побачили повітки копалень, а далі зубчасті мури Олькуша, споруджені королем Казіміром, і вежі костьолу, збудованого Владиславом Локєтком.

Парафіяльний канонік висповідав Мацька і гостинно залишив їх ночувати, так що вони виїхали аж другого дня вранці. За Олькушем повернули на Шльонськ, уздовж границі якого мали їхати аж до Великопольщі. Дорога йшла переважно густим лісом, в якому при заході сонця лупали громові рики турів та зубрів, а ночами серед густої ліщини світили очима вовки. Але ще більше, ніж від дикої звірини, загрожувала мандрівникам і купцям небезпека від німецьких або понімечених рицарів із Шльонська, невеликі замки яких подекуди височіли понад границею. Правда, під час війни короля Владислава з опольським князем Надерспаном,, якому допомагали його шльонські племінники, більшість тих замків була зруйнована поляками, проте остерігатись тут треба було завжди, а після заходу сонця — не випускати з рук зброї.

Проте їхали спокійно, так що Збишко вже почав нудьгувати, і аж за день їзди до Богданця вони якось уночі почули позад себе пирхання і тупіт коней.

—Якісь люди їдуть за нами,— сказав Збишко, Мацько на той час не спав, він глянув на зірки і,

як чоловік досвідчений, відповів:

—Незабаром світанок. Розбійники не нападали б наприкінці ночі, бо до дня вони мають бути вдома.

Проте Збишко спинив воза, вишикував людей впоперек дороги, лицем до тих, що під'їжджали, а сам виступив наперед і чекав.

Через деякий час він побачив у сутінках кільканадцять вершників. Один з них їхав на кілька кроків поперед інших, але, видно, не мав наміру критися, бо голосно співав. Збишко не міг розібрати слів, але виразно чув веселе «гоп! гоп!», яким незнайомий закінчував кожен куплет пісні.

Наші,— сказав Збишко сам до себе. Проте за хвилину гукнув:

Стій!

А ти сядь! — відповів жартівливий голос.

А що ви за одні?

А ви що за другі?

Чого ви за нами їдете?

А чого ти шлях перегородив?

— Відповідай, бо в нас самостріли наставлені.

А в нас... підставлені,— стріляй!

Відповідай по-людськи, а то біда тобі буде. На це Збишкові відповіла весела пісня:

Одна біда шляхом іде, Другу біду в танець веде...

Гоп! Гоп! Гоп! Ой, чого ж їм танцювати, Коли злиднів повна хата?.

Гоп! Гоп! Гоп!

Збишко здивувався, почувши таку відповідь; а тимчасом пісня Скінчилася, і той самий голос спитав:

—А як там почуває себе старий Мацько? Ще дихає?

Мацько підвівся на возі і сказав:

—Боже мій, це якісь свої!

А Збишко рушив конем вперед:

—Хто питає про Мацька?

—Сусід, Зих із Згожелиць. Вже з тиждень їду за вами та розпитую людей по дорозі.

—Матінко моя! Дядьку! Це Зих із Згожелиць! —

вигукнув Збишко.

І вони радісно привіталися. Зих справді був їхній сусід, до того ж чоловік добрий і всіма любимий за

веселу вдачу.

—Ну, як ся маєте? — спитав він, тиснучи Мацькові

руку. — Ще гоп чи вже не гоп?

— Ой, уже не гоп! — відповів Мацько.— Але радий вас бачити. Боже милий! Це я вже наче в Богданці!

— А що з вами таке, бо я чув, що вас німці підстрелили?

Підстрелили, псявіри! Залізяка у мене між ребрами залишилася...

Бійтесь бога! Ну, і що ж? А пробували ви пити ведмеже сало?

Бачите! — сказав Збишко.— Кожен радить ведмеже сало. Аби нам тільки дістатися до Богданця! Зараз же піду з сокирою під борті.

Може, знайдеться у Ягенки, а як ні, то пошлю питати в інших.

Яка Ягенка? Жінка ж ваша звалася Малгохна?— спитав Мацько.

Ого! Де та Малгохна! На святого Михайла третя осінь минає, як Малгохна дуба врізала. Конозиста була баба, царство їй небесне! А Ягенка в неї вдалася, тільки й того, що молода...

Росте дуб коло садочка, Яка мати, така й дочка....

Гоп! Гоп!

...Казав я Малгохні: не лізь на сосну, коли тобі вже півсотні років. Так ні ж бо! Вилізла. А гілка вломилась, і бух! Скажу вам по правді, аж яму в землі вибила, і за три дні й духу пустилася.

Царство їй небесне! — промовив Мацько.— Пам'ятаю, пам'ятаю... Як візьметься бувало в боки та як почне штукарити, то батраки в сіно ховаються. Але до хазяйства була беручка! І то злетіла з сосни?.. Бачите, яке диво!..

Злетіла, як шишка зимою... От було лихо. Вірите? Я після похорону так з жалю впився, що три дні не могли мене добудитися. Думали, що я теж дуба дав. А що вже потім сліз виплакав, то й відром не винести! Але до хазяйства і Ягенка беручка. Все тепер на її шиї.