Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Сказавши це, він підняв Данусю і, взявши її за руку, попрямував до дверей, а коли Збишко хотів заступити йому дорогу, він спинився на мить і сказав:

—Не сердитимусь на тебе за рицарську службу, але не питай мене більше, бо не можу тобі нічого сказати.

І вийшов.

Наступного дня Юранд не уникав Збишка і не перешкоджав йому чинити Данусі різноманітні рицарські послуги. Навпаки, Збишко, хоч і дуже був засмучений, помітив, однак, що похмурий пан із Спихова поглядав на нього доброзичливо і ніби шкодував, що мусив дати йому таку неприємну відповідь. Молодий рицар неодноразово намагався під'їхати до нього й почати розмову. Після виїзду з Кракова це не трудно було зробити, бо вони обидва супроводили княгиню верхи. Юранд, звичайно мовчазний, тепер розмовляв досить охоче, але як тільки Збишко хотів довідатись що-небудь про перешкоду, яка відділяла його від Данусі, розмова раптом уривалась, а обличчя Юранда хмурніло. Збишко думав, може, княгиня знає більше, отож він вибрав зручну хвилину і хотів що-небудь дізнатись, але й вона могла сказати небагато.

Звичайно, тут якась таємниця,— мовила вона.— Мені сказав про це сам Юранд, але разом з тим просив, щоб я його не випитувала. Напевне, він зв'язаний якоюсь присягою, як то воно буває. Проте бог дасть, що з часом усе стане відомо.

Так мені на світі було б без Дануськи жити, як собаці на цепу або ведмедеві в ямі,— відповів Збишко.— Ні радості ніякої, ні втіхи. Нічого — тільки сум та зітхання. Пішов би я був краще до Тавані, нехай би мене там татари вбили. Але спочатку я повинен дядечка одвезти, а потім оті павині чуби у німців з голів поздирати, як заприсягся. Може, мене при тому вб'ють — то буде краще, ніж бачити, як Дануську інший візьме.

Княгиня подивилася на нього своїми добрими голубими очима і трохи здивовано спитала:

—І ти б допустив таке?

—Я? Поки живий, того не буде! Хіба б мені рука всохла і сокири вдержати не змогла.

—Ну, от бачиш.

—Еге ж! Але як же мені її проти батькової волі брати?

Княгиня сказала, немов сама до себе:

—Боже милостивий! А хіба не трапляється так?.. А потім звернулася до Збишка:

Хіба-таки воля божа не сильніша за батьківську? А що ж Юранд сказав? «Якщо,—сказав,—буде воля божа, то візьме її».

Так само він сказав і мені! — вигукнув Збишко.— «Якщо,— сказав,— буде воля божа, то візьмеш її».

От бачиш!

Ваша ласка, милостива пані,— єдина для мене втіха.

Мою ласку ти маєш, а Дануська не зрадить. Ще вчора я її питаю: «Данусько, будеш вірна Збишкові?» А вона каже: «Буду Збиткова або нічия». Зелена то ще ягода, та коли що скаже, то вже додержить, бо то шляхетська дитина, а не якась бродяга. І мати її така була.

Дав би бог! — сказав Збишко.

Тільки пам'ятай, щоб і ти не зрадив, А то з-поміж вас є чимало вітрогонів: обіцяє вірно любити, а сам одразу потім біжить до другої, що й на мотузі його не вдержиш! Правду кажу!

Та нехай би мене Ісус Христос перш скарав! — з запалом вигукнув Збишко.

Ну, то пам'ятай. А як одвезеш дядька, то приїжджай до нашого двору. Коли трапиться нагода, то й остроги дістанеш, а там побачимо, як бог дасть. Дануська за той час доросте і відчує божу волю, бо й тепер вона тебе дуже любить,— інакше не скажеш,— але ще не так, як люблять дорослі дівчата. Може, тоді й Юранд появить свою прихильність, бо мені здається, що він радий був би цьому. Поїдеш і до Спихова, а потім разом з Юрандом на німців, може трапитись, що чимось там йому прислужишся і зовсім його до себе привернеш.

—Я й сам, милостива княгине, думав так зробити, але з вашого дозволу мені буде легше.

Ця розмова дуже підбадьорила Збишка. Проте на першому ж перепочинку старий Мацько так захворів, що треба було спинитися й чекати, поки він хоч трохи піддужає для дальшої подорожі. Добра княгиня Ганна Данута залишила йому всі ліки та зілля, які в неї були, але сама мусила їхати далі, отож обом рицарям з Богданця довелося розлучитись з мазовецьким двором. Збишко спочатку низько вклонився княгині, потім Данусі, ще раз присягнувся їй вірно по-рицарському служити, обіцяв незабаром приїхати до Цеханова або до Варшави, нарешті підхопив її на свої дужі руки і, піднявши вгору, схвильовано став повторювати:

—Пам'ятай же про мене, квіточко моя люба, пам'ятай, рибко моя золота!

А Дануся, обнявши його, як менша сестра обіймає любимого брата, притулила свого кирпатого носика до його щоки і заплакала рясними, як горох, слізьми, повторюючи:

—Не хочу до Цеханова без Збишка, не хочу до Цеханова!