Генрик Сенкевич - Хрестоносці

У мене нема вибору, ставай! — вигукнув великий комтур.

На смерть, а не на неволю, — ще раз попередив Мацько.

— На смерть.

І за хвилину вони стялися в присутності німецьких і польських рицарів. Куно був молодший і спритніший, але Мацько настільки переважав його силою, що вмить звалив на землю і надавив коліном на живіт.

Від страху очі комтура полізли на лоб.

—Даруй! — застогнав він, бризкаючи слиною і піною.

—Ні! — відповів невблаганний Мацько.

І він двічі вдарив ворога мізерикордією в горло. Ліхтенштейн моторошно захропів, з рота цівкою бризнула кров, смертельний дрож пробіг по його тілу, потім він випростався, і велика заспокоювачка рицарів заспокоїла його назавжди.

Битва перетворилась на різню і переслідування. Хто не хотів здаватися в полон, той гинув. Багато було в ті часи на світі битв і сутичок, але ніхто з людей не пам'ятав такого страхітливого погрому. До ніг великого короля впав не тільки Орден хрестоносців, а й уся Німеччина, яка найвизначнішим рицарством допомагала цьому тевтонському «форпостові», котрий все глибше вгризався в слов'янське тіло.

З семисот «білих плащів», які очолювали цю тевтонську навалу, ледве залишилося з п'ятнадцять. Понад сорок тисяч тіл заснуло вічним сном на цьому кривавому бойовиську.

Численні знамена, які ще опівдні маяли над неозорим орденським військом, усі потрапили в закривавлені й переможні польські руки. Жодне з них не залишилось у ворога, і тепер польські й литовські рицарі кидали їх під ноги Ягеллі, який, підносячи очі до неба, побожно повторював: «Так хотів бог!» До його величності привели також найвизначніших полонених. Абданк Скарбек з Гір привів щетинського князя Казіміра, чеський рицар Троцновський — князя на Олесниці Конрада, а Пшедпелко Копідловський герба Дрия — знемагаючого від ран Георга Герсдорфа, який під прапором святого Георгія стояв на чолі всіх рицарів-гостей.

Двадцять два народи брали участь в цій боротьбі Ордену проти поляків, а тепер королівські писарі записували полонених, які навколішках благали короля про помилування та дозвіл повернутися додому за викупом.

Армія хрестоносців перестала існувати. Польська погоня захопила величезний орденський обоз, а в ньому, крім недобитків, незліченну кількість возів, навантажених путами на поляків та вином, приготовленим для великої учти після перемоги.

Сонце хилилося до заходу. Пройшов короткий, але сильний дощ і прибив куряву. Король, Вітольд і Зиндрам з Машковиць саме збирались їхати на бойовисько, коли стали звозити тіла полеглих воєначальників. Литвини принесли поколене списами, запорошене й закривавлене тіло великого магістра Ульріха фон Юнгінгена і поклали його перед королем, а він жалібно зітхнув і, дивлячись на величезний труп, що лежав навзнак на землі, сказав:

— Оце той, котрий ще сьогодні вранці вважав себе могутнішим за всіх владарів світу.

І сльози, як перли, покотились по його щоках. Трохи згодом він заговорив знову:

—Але він загинув смертю хоробрих, тому ми вславимо його мужність і вшануємо його достойним християнським похороном.

І він наказав старанно обмити його тіло в озері, прибрати його в найкращу одежу і, поки не буде готова труна, накрити орденським плащем.

Тимчасом приносили все нові трупи, що їх розпізнавали полонені. Принесли великого комтура Куно Ліхтенштейна з жахливо розверненим мізерикордією горлом, і орденського маршалка Фрідріха Валленрода, і великого одежничого, графа Альберта Шварцберга, і великого скарбника, Томаса Мергейма, і графа Венде, який поліг від руки Повали з Тачева, і понад шістсот трупів визначних комтурів та братів. Челядь укладала їх одного при одному, а вони лежали, як ті зрубані стовбури, з оберненими до неба й білими, як їх плащі, обличчями, з розплющеними скляними очима, в яких застигли гнів і пиха, бойовий запал і жах.

Над їх головами повтикали в землю здобуті знамена— геть усі!! Вечірній вітер то звивав, то розгортав барвисті полотна, і вони шелестіли, немов присипляючи полеглих. Вдалині, в світлі вечорової зорі, видно було литовські загони, які тягли здобуті гармати; хрестоносці вперше використали їх у польовій битві, але вони не заподіяли переможцям ніякої шкоди.

На пагорку біля короля скупчились найвизначніші рицарі і, важко дихаючи, дивились на знамена й на трупи, що лежали коло їх ніг, як дивляться стомлені женці на зжаті і зв'язані снопи. Тяжкий то був день, і страшні то були жнива, але тепер наставав великий радісний божий вечір.