Генрик Сенкевич - Хрестоносці

Так загинув славетний німецький рицар Діпольд Кікеріц фон Дібер. Коня його спіймав князь Ямонт, а сам він лежав, смертельно вражений, у своїй білій яці і в позолоченому паску поверх сталевого панцера. Очі його потьмарились, а ноги ще деякий час совались по землі, поки найвища заспокоювачка людей, смерть, не огорнула мороком його голову й не заспокоїла назавжди:

Рицарі хелминської корогви вискочили були, щоб помститися за смерть товариша, але сам магістр перепинив їм дорогу і з криком «Herum! Herum!» погнав їх туди, де мала вирішитись доля цього кривавого дня, тобто до місця головної битви.

І знову сталася дивна річ. Миколай Кєлбаса, що стояв найближче до поля, впізнав ворога, але інші польські корогви недобачили його в хмарах куряви і, вважаючи, що то Литва повертається в бій, не поспішили його зустріти.

Тільки Добко з Олесниці, що вискочив навпроти великого магістра, впізнав його по плащу, по щиту й по великому золотому ковчежцю, який він носив на грудях поверх панцера. Проте польський рицар не насмілився вдарити списом у ковчежець, хоч незмірно переважав магістра силою, через що той підбив вістря його списа вгору, трохи поранив коня, після чого вони, розминувшись і завернувши коні, поїхали кожен до своїх..

— Німці! Сам магістр! — крикнув Добко.

Почувши це, польські корогви щодуху помчали назустріч ворогові. Перший ударив на них Миколай Кєлбаса з своєю корогвою, і битва розгорілася знову.

Але чи то через те, що хелминське рицарство, серед якого було багато людей польської крові, нападало без великого запалу, чи тому, що завзяття поляків ніщо вже не могло спинити, але цей новий напад не мав тих наслідків, на які сподівався магістр, йому здавалося, що це буде останній удар по королівських силах, та незабаром він побачив, що якраз поляки натискають, просуваються вперед, б'ють, нищать і, немов залізними кліщами, стискають німецькі корогви, а його рицарство швидше борониться, ніж нападає.

Даремно він заохочував голосом, даремно гнав у бій мечем. Вони справді боронилися і боронилися запекло, але не було в них ні того розмаху, ні запалу, який пориває переможне військо і яким розгорілися польські серця. В потовчених панцерах, у крові, в ранах, з пощербленою зброєю, зціпивши зуби, польські рицарі, однак, самозабутньо рвалися до найгустіших куп німців, а вони почали то осаджувати коней, то оглядатись позад себе, немов для того, щоб пересвідчитись, чи не зімкнулися ще ті залізні кліщі, які стискалися все страшніше,— і німці повільно, але невпинно відступали, немов хотіли непомітно видобутись з цього страшного клубка. А в цей час під лісом раптом залунали нові вигуки. То Зиндрам припровадив і ввів у бій кметів. І вмить заскреготали по залізу коси, загримотіли під ціпами панцери, трупи стали падати все густіше, кров струмками лилася по втоптаній землі, і битва запалала, як суцільне вогнище, бо німці, зрозумівши, що врятувати їх може тільки меч, стали одчайдушно боронитися.

Поляки билися, ще не певні своєї перемоги, коли по праву руку несподівано піднялися величезні хмари куряви.

— Литва повертається! — залунали радісні голоси.

Польські воїни вгадали. Литва, яку легше було розбити, ніж перемогти, тепер поверталася і з нелюдським галасом, як вихор, мчала на своїх прудких конях у бій.

Тоді кілька комтурів на чолі з Вер'нером фон Теддінгеном підскочили до магістра.

— Рятуйся, пане! — гукав блідий комтур Ельблонга.— Рятуй себе й Орден, поки коло не зімкнулося!

Але благородний Ульріх похмуро глянув на нього і, піднявши руку до неба, вигукнув:

— Не дай боже, щоб я залишив це поле, на якому полягло стільки хоробрих! Не дай боже!

І, крикнувши до воїнів, щоб ішли за ним, він кинувся у вир битви. Тимчасом надбігла Литва, і зчинилась така колотнеча, що в ній уже нічого не можна було розрізнити.

Поранений вістрям литовського списа в рот і двічі в обличчя, магістр ще якийсь час одбивав терпнучою правицею удари; нарешті, прохромлений рогатиною в шию, він звалився, як дуб, на землю.

Його обсіло ціле муравлище одягнених у шкури воїнів.

Вернер Теттінген з кількома корогвами втік з поля бою, але навколо всіх інших корогов замкнулось коло королівського війська. Битва для хрестоносців перетворилась на різню й таку нечувану поразку, які рідко траплялися в історії людства. І ніколи ще за часів християнства, починаючи з боротьби римлян і готів з Атіллою і Карла Молота з арабами, не воювали між собою дві таких могутніх армії. Але тепер більшість одної з них лежала, немов вижата нива. Ті корогви, що їх магістр останніми ввів у бій, здалися в полон. Хелминці повтикали знамена в землю. Деякі німецькі рицарі позлазили з коней на знак того, що готові здатися в неволю, і поставали навколішки на залитій кров'ю землі. Ціла корогва святого Георгія, в якій служили іноземні гості, разом з своїм начальником зробила те саме.