Володимир Винниченко - Талісман

Тихо було, як в домовині, ні одного згуку, ні свисту вартових, ні шороху вітра, нічого, що звичайно чути найглухішої ночі в камері. Тільки наше дихання та свист у носі Залєтаєва. (Залєтаєв чисто виголився, підстригся, вимився, зачесався, але все-таки робив враження кошлатого). Дядя Дум-Дум курив цигарку за цигаркою, так що Тимошка мусив йому порадить покинуть, бо з дірки підкопу повалить такий дим, як з фабричного димаря. Але дядя підморгнув і закурив нову цигарку об недокурок старої.

Піня стояв коло мене, і я бачив, як він напружено витягував шию і сторожко водив нею, немов гадюка, що чує небезпеку. Залєтаєв щось зашепотів Голубову.

— Ша там! — строго крикнув Піня.

Залєтаєв різко повернувся в бік Піні, але Голубов потягнув його за руку, і він нічого не сказав.

Піня ж навіть не помітив руху Залєтаєва і слухав. Потім тихенько поліз нагору, щоб спитать, як в камері.

В цей час якраз виліз з дірки Сердюков. Він мав дикий, трохи не божевільний вигляд. Весь у землі, з розчучвереним волоссям, з бігаючими, напруженими очима, задиханий.

— Що? Що таке?! Що?!

Сердюков сперся об стіну.

— Пропало, товариші! — переривчастим, судорожним шепотом заговорив він. — Не можна. Нас, здається, накрили. Там солдати.

Ми похололи.

— Ви бачили? — спитав дядя Дум, наводячи на Сердюкова ліхтар.

Сердюков прижмурився.

— Я не бачив… Так, я бачив. Там рух… Вартовий стоїть біля будки і не рушиться… Я не знаю… По-моєму, неможливо… Я бачив три чи чотири фігури, які рухались біля стіни… Нас видав хто-небудь… Що робить тепер, що робить?

— Та ви бачили солдат?! — раптом люто визвірився Голубов. — Говоріть ви, чорт би вас узяв!

Сердюков неспокійно закліпав од світла й розсердився:

— Говорю ж вам, що бачив… Ради бога, одведіть свій ліхтар, він мені ріже очі!..

Дядя Дум-Дум напрямив світло на стелю, але воно все ж таки зачіпало лице Сердюкова з вимазаним у чорне носом і щокою, з чудними, розтеряними, дикими, підозрілими очима.

— Та ви, мабуть, помилились, товаришу, — протиснувся наперед Тимошка. — Підіть ще раз. Та швидше… Що ж це таке? Дірка там… Вартовий зразу побачить… Ах ти ж, господи, хіба можна так. Ідіть!

— Та не можна… Я не піду… Ми всі погибнемо… Це абсурд!.. Я вам кажу, там солдати. Це безумство — іти… Нам треба подумать, — гаряче зашепотів Сердюков.

— Та що думать! — зашипів Залєтаєв. — Ви просто злякались, чорт вас забери, от і все! Ви — боягуз паршивий, дрянь! Ідіть, ви витягнули жеребок, ідіть зараз же!

Сердюков притулився всею спиною до стіни й не рушився. По виразу його лиця видно було, що він ні на крок не відступить з свого місця, хоч би його різали.

— Я не піду… Це безумство, — бурмотів він, і це викликало сліпу, звірячу лють проти його. Хотілось одідрать його від стіни і втовкмачить головою в дірку, — лізь!

В рівчаку піднявся кошмарний, повний непотрібної ненависті, страху, безпорадності гомін. Один шипів, що треба кидать вдруге жеребок, другий тряс за барки Сердюкова, третій рознімав їх і лякливо озирався. Було таке чуття, ніби нас зараз же захоплять усіх.

І от в цей мент, пам'ятаю, мене хтось сильно одпихнув до стіни і проліз наперед. Це був Піня.

— Що тут таке? Ша! Ви сказились, чи що!? — голосним шепотом крикнув він. — Залєтаєв, я вам кажу, киньте, ша! Дайте, я скажу. Ну?!

В голосі його було щось таке, що примусило всіх мимоволі замовкнути. Чулось, що чоловік з таким голосом має підставу так говорити, має щось сказати і скаже те, що нас врятує. Навіть Залєтаєв на мент замовк, не то здивований, не то обурений, не то чекаюче.

— Дайте сюди ваш левольверт! — коротко сказав Піня Сердюкову. В цей момент світло ліхтаря упало на всю його невеличку постать. Він весь дрібно-дрібно дрижав, як дрижить будинок, під яким скажено проноситься поїзд. Сіренькі очі були поширені, і чоловічок у них гостро і чудно чорнів.

Сердюков машинально, покірно подав револьвер.

Піня взяв і повернувся до нас:

— Щоб мені було тут тихо! Я піду замість товариша Сердюкова. Ша! Я подивлюсь і прийду сказать. Потім полізете вже ви. Але ша, бо нас заберуть. Я вже йду.

І він поліз у дірку. Настало гнітюче мовчання, серед якого було чути тільки легке шарудіння землі в норі та наше дихання. Сердюков, як прибитий до ганебного стовпа, стояв, зігнувшись і подивляючи розтеряними, напівбожевільними очима. Останні похмуро і непорушно стояли на своїх місцях. Навіть дядя не курив.

Хвилин через три з'явився Піня. Перед тим як говорить, він видихнув кілька раз повітря з грудей, як людина, що задихається від чогось.