Василий Чапленко - Січеславщина (Квадрологія)

А вже були перші хати. Біля воріт стояли, спершись на ліси чи на ворота, чоловіки, купками сиділи жінки.

І сердешний Пилип Никифорович, дарма що до школи було ще далеко і що повз школу їм таки треба було проходити, не здобувся на іншу раду, як тільки сказати дядькові, щоб той спинив: вони, мовляв, підуть далі пішки.

— Так вам же до школи треба! — здивувався добрий дядько, жалкуючи, десь мабуть, що не добалакав з письменними людьми до краю, не все ще сказав.

Пилип Никифорович миркнув щось невиразне собі під ніс, кажучи, що їм треба ще в одно місце зайти.

— Ну, як знаєте. А я Петрові Семеновичу скажу — я ж швидше там буду, — щоб сподівався гостей…

Після цього дядько спинив воза і, підождавши, поки „вчителі" злізуть, поїхав далі, знімаючи за собою галасливе валування собак. А наші конспіратори пішли слідком за ним, наражуючись трохи чи не біля кожного двору на роздратовану собачню. Так вони пройшли все село, таки довгеньке, обминули обережно школу, боячись, щоб Петро Семенович, попереджений про їхній прихід, не вийшов їм назустріч, і кінець-кінцем знов опинилися в полі. З'їзд мав відбутися на одному недалекому хуторі.

Сонце вже було зовсім низько, коли Пилип Никифорович з Василем зблизилися до хутора. З-поза горба вигулькнули верхи дерев та солома дахів. Поміж солом'яними оселями зеленіла під скісним промінням низького сонця одна залізна покрівля.

З'їзд у розумінні конспіративности, на думку Пилипа Никифоровича, був задуманий оригінально: він мав відбутися в економії одного поміщика. Орудував усім Сабадир, колишній сільський писар, а тепер панський управитель.

Полем-ріллями поволі розливались сутіні, як полій по кризі. Жайворонячі співи ущухли, скрізь стала тиша, чекання вечора. Зробилось холодніше. Василь звернув увагу на те, що Пилип Никифорович став чомусь придержувати ходу.

— „Притомився чи що?" — подумав про вчителя. Раптом Пилип Никифорович злякано пригнувся і

Василеві зробив рукою знак, щоб теж присів: забіч від будівель у вечерових сутінях забовваніли якісь верхівці. Верхівці їхали стрункими рядами, — отже то були військові.

Пилип Никифорович хапливо звернув на шляшок, що обминав хутір.

— Казатимете, що йдемо до мар'янівського вчителя, — напутив про всякий випадок Василя.

На щастя, шляшок спустився в балочку, і їм тих верхівців (а верхівцям їх!) не стало видно. Та скоро вони вийшли з тієї балочки, верхівці знову показалися з-за бугра. Пилип Никифорович сів мерщій на землю і Василя смикнув за рукав. Василь почав дрібно всім тілом труситися, і балакати йому від того стало трудно. І він хмарно вмовк. Йому зробилося жалко-жалко себе, до болю жалко, — що йому доведеться отак безглуздо погибати.

— „І треба ж було йти! А все він!" — подумав образливо про вчителя, назвавши його вперше словом „він"; це слово він майже прошепотів, не тільки подумав. Його мало на плач не брало…

Так посиділи трохи, а тоді Пилип Никифорович сказав Василеві звестись на коліно й подивитись.

— У вас бачучіші очі, — додав.

Учинивши так, як йому сказано, Василь побачив, що верхівці, як і перше, бовваніли, але він звернув увагу на те, що ці верхівці були якісь нерухомі. Зрозумівши, що то, він зареготався.

— Та то ж купи „кирпичу"'…

— Береженого й Бог береже, — посміхнувся Пилип Никифорович своєю усмішкою, а та його усмішка була тепер, у скупому світлі заходу, схожа трохи чи не на гримасу сарказму.

Вставши на ноги, Пилип Никифорович узяв гидливо обтрушувати своїми руками-китицями грудочки землі, що поприставали до штанів. Потім того вони сміливо пішли до недалекого хутора і незабаром опинилися перед тими купами, що їх передніше були злякались. Купи стояли на тирлі поблизу подвір'я, як висунутий наперед бастіон фортеці. Але тут наші подорожні нахопились на нову небезпеку: їх опала ціла тічка собак. І їм не малих коштувало сил оборонитися: кидали груддя чи тільки нахилялися, удаючи, що те груддя беруть, бож дурних собак, як відомо, й так іноді можна відгонити.

Так оборонною рукою зайшли вони й на подвір'я, і вже на подвір'ї тих собак відігнали люди, що купкою стояли біля ґанку панського будинку. Це були теж, як про це наші прибульці довідались, з'їздівці.

Хутір цей належав власникові середньої руки, себто такому, що кількістю землі й станом господарства стояв між заможними мужиками і такими великими поміщиками, як князь Урусов. З мужицько-куркульськими хуторами цю економію зближало те, що панський дім стояв серед тирлів, гною та кирпичу, в самій гущі товарячих, овечих і інших сільськогосподарських пахощів, а проти мужицької натури промовляли біла постать якоїсь німфи чи там дріяди в розкинутому біля бу-динка садку та фігури двох левів на ґанкові.