Василий Чапленко - Січеславщина (Квадрологія)

У кімнаті в Пилипа Никифоровича, крім двох стільців, був ще стіл, убогеньке ліжко (парубоцьке), етажерка з книжками та купи школярських зшитків у кутку просто на помості. На стінах висіли портрети — з одного боку Герцен, Бєлінський та Чернишевський, а з другого — бородатий Крапоткін та обрамлений бурцями Добролюбов. Під цими великими портретами були поприбивані портрети-листівки інших російських революціонерів. Василь знав уже, що то були „народовольці" та „чорнопередільці" — Желябов, Халтурін, Віра Фіґнер, Плєханов-Бєльтов тощо. А взагалі стіни Стовбурової кімнати були досить таки голі та непривітні, як це майже завжди буває в кватирах неодружених чоловіків, що живуть у „казенних" приміщеннях. І враження від цих кімнат буває завжди таке — ніби в них завсіди, навіть улітку холодно.

З Пилипа Никифоровича, як він сам казав, був того типу інтеліґент, що живе для народу, занедбуючи своє особисте життя, ба й іде в ім'я цього на всякі жертви.

— Якби я не так жив, — казав він, посміхаючись своєю блідою посмішкою, — то я справді пішов би в стовбур, як та невдала редька… себто з мене народові не було б ніякої користи… Занедбувати своє „я", допомагати трудящим — у цьому пряма повинність народної інтелігенції…

З цієї ж причини він, людина вже літня, був і досі неодружений і дружитися не думав.

— Для інтелігента злочин творити свою родину, — було каже, — коли народ у ярмі, в кайданах конає… Та ще й хто-зна, — додавав, — щастя це чи, може, нещастя — оте поєднання з жінкою. Скоріш останнє…

Тим то його кімнату й справді таки ніколи не огрівала присутність жінки, опріч хіба тих випадків, коли сторожиха Гапка мила поміст та взагалі прибирала.

Але зате з своєю сусідкою і товаришкою праці вчителькою Галиною Сосипатрівною він поводився так суворо, що вона ніколи не відважувалася до нього заходити.

Всяке зрозуміє, що з приходом до влади на Україні гетьмана, коли над здобутками революції нависла безпосередня загроза, ота допомога народові від інтелігенції особливо була потрібна. Так думав Пилип Никифорович і такі думки прищеплював своєму учневі Василеві.

— Пам'ятаєте, Василю, — мовив він тепер, сівши знову на стільця і торкнувшись долонею до Василевого коліна, — ми балакали з вами про гетьманщину, що це ворожий для трудящих лад… поміщики, офіцерня…

Він замовк і злякано, як до підземного гуркоту, прислухався до того, що відбувалося в нього в животі; покрутив сумно головою, ніби кажучи: „починається вже".

— Поганому животові й пироги на заваді, — мовив, блідо посміхнувшись. У нього була хронічна нестравність шлунку, і ця хвороба завдавала йому клопоту часто в такі хвилини, коли треба було якнайдобірніше висловитись, душу, мовляв, словами викласти.

— … Це й ваші вороги, бо й ви ж, Василю, не багата людина…

Василь почервонів, згадавши горду попівну.

— Чи згодні ж ви, товаришу, — я, як революціонер, ставитиму питання руба, — казав далі Пилип Никифорович: — стати до боротьби з цим ворогом, а як треба буде, то й кров'ю своєю купити волю народові? Згадайте, — він кинув блискучий від зворушення погляд на стіну, на портрети, — славних мучеників, борців за свободу — Герцена, Бакуніна, Чернишевського й інших! Вони не боялися вигнання, в'язниці, шибениць, Сибіру…

Василь сидів, не зовсім розуміючи, до чого ця незвичайна, урочиста мова.

— А це я вам до того кажу… Гм, — озвався Пилип Никифорович, перервавши мову, до своїх середових рухів і поклав, як компрес, на живіт свою велику долоню-китицю. — … До того, що хочу взяти вас на збори нашої революційної організації. А ця наша організація має найближчого часу… — він спинився, видимо, вагаючись, — зняти проти гетьмана збройне повстання… Коли я вам це кажу, це свідчить, що я вам діймаю віри…

Замовк і ждав.

Василь відчув, як тіло йому почало терпнути, а ноги ослабли раптом, як підбиті. Він, здавалося, міг би зсунутися вниз, якби стілець якось нерівно стояв. Еге, він, Василь, такої думки про гетьмана, що це ворог, але революційна організація — це щось таке далеке, що про нього можна… тільки в газеті читати… І оті всякі революціонери в його уяві були майже не люди, а якісь казкові герої… Не такі, як він… Хіба може він, жива людина, з отакими незграбно-довгими, покладеними одна на одну, як крокви, ногами, з руками, що й тепер уже чомусь трохи тремтять, устрявати в таку справу?! Адже до їхнього села мало не щодня залітає каральний загін Чернова Не прибирав, як бути. Мовчав. Раптом йому в вічі впали великі, як горох, немов їх там пучками хто насипав, краплі поту на поораному зморшками чолі шанованого вчителя: щирий чоловік, мабуть, злякався, що довірив таємницю негідному довіри молодикові.