Василий Чапленко - Січеславщина (Квадрологія)

А це мало означати: „Ми й ви зовсім однакові, тільки ми одягнені по-міському, а ви по-сільському. Бачте, здоровкаємось."

З парубоцького гурту відповів на „здоровкання" тільки один — малий на зріст та силу і через те, мабуть, найдобріший. Решта товариства на мить похмуро вмовкла. Та скоро „паничі" трохи віддалились, як

увесь гурт вибухнув голосним реготом на якийсь там дотеп, вроді приказки: „пани — на двох одні штани".

Сердешні хлопці придали ногам ходи, хоч зокола вдавали (не оглядались, наче не чули), що їм просто треба поспішати, що якась справа жде.

Але на цьому ще пригода не скінчилась. За греблею починалася Степанцева (Наталчиного батька) левада, старий Степанець побачив з двору тих таки нещасних „паничів" і загукав на ввесь куток, лаючи за те, що топчуть його леваду. Ця левада, широко обсаджена велетенськими вербами, та ще вісімдесят десятин купленої землі (у решти селян була тільки надільна) і навчили його ото так владно кричати. Правда, за революції був уже такий час, коли він несподівано зробився був надзвичайно добрий, коли мало не запрошував сам усіх охочих іти й топтати його буйнотраву леваду. Але тепер, коли при владі був гетьман, а в його хаті частенько ночував сам Чернов, начальник карального загону, у старого знов з'явився владний понад усяку міру голос, і він якнайрішучіше забороняв „усяким ланцям" ходити його левадою. Іноді хлопці щасливо проскакували, але цим разом їм не пощастило.

— Сучого сина лацюги! — репетував старий. — Немає вам вулиці?.. Разом з тим із двору вискочили два здоровенні собайли і, вдарившись навпростець ріллею, помчались прямо на „паничів". На щастя, поблизу лежала чимала ломака, Гнат ухопив її і з усієї сили огрів одно ротате страховище, потім друге. Пси з голосним скавулінням повідскакували геть.

А з греблі від парубків на це видовище розітнулось голосне тюкання (так уміють тюкати тільки на Вкраїні), і те тюкання ударилось у лози, покотилось левадами — і розлилось вогнем сорому та гніву в серцях молодих інтелігентів.

Чи треба казати, що їм тепер показалось найбільшою приємністю те, що далі не було більше нічого такого, як Степанцева гребля та левада?

А незабаром вони дійшли до „великої греблі" — до „центру".

Залізні покрівлі крамниць, церква, знайомий до рідности будинок двоклясової школи, де вони передніше вчилися, — все це нагадувало місто і те, що тут люди звикли бачити по-міському одягнену людину і не здивуються, як не поздоровкаєшся до незнайомого.

Це все підкреслила й перша зустріч: недалеко від школи вони зустріли гімназиста Самсона Ліпшиця, сина місцевого крамаря.

— А, „низяни" прийшли…

(Та частина села, де жили Василь із Гнатом, звалася Низом).

І Самсон з великою гідністю подав обом товаришам руку, виявляючи тим свою супроти них вищість. Василь із заздрістю подивився на новий Самсонів блакитний, як небо, гімназіяльний костюм. У голові йому ворухнулась прикра думка про людську нерівність. Йому бо доводилось ходити у полотняних штанях, пофарбованих виваром з дубової кори.

Коли Самсон, Гнат та Василь зайшли на шкільне подвір'я, Василя покликав з веранди своєї кватири Пилип Никифорович Стовбур, учитель цієї школи.

Василь прислухався до такого знайомого і такого привабного гомону та сміху, що добувався із шкільного садка, забарвленого легкими штрихами першої зелені, але згадав оте Гнатове оповідання про „злидня Василя" — і рішуче пішов до вчителя.

— „Хай собі шукає багатого", — подумав сердега про одну з тих дівчат, що були в садку.

Пилип Никифорович запросив улюбленого учня (Василь раніш у нього вчився) до своєї кімнати і, торкнувшись голубливим рухом руки йому до плеча, посадив на стільці. Руки в Пилипа Никифоровича були якісь незграбно-довгі, з довгими долонями й пальцями, що теліпались на тонкому зап'ястку, як китиці. До того ще рукава його піджака чи „косоворотки" ніби підкреслювали цю непомірну довгість рук, бо були чомусь завжди вузькі й покороткі. Говорячи, Пилип Никифорович вимахував плавко цими своїми руками в повітрі, доповнюючи жестами свою „трудну", ніби видушувану мову.

Посадивши Василя, Пилип Никифорович і собі спочатку був сів, але в ту ж мить знову встав і взяв ходити по хаті, тонкий, високий. Потім підійшов до вікна і поправив, немов між іншим, завісочку. Це все говорило за те, що він хвилюється. Про хвилювання свідчили й такі знайомі Василеві ковтальні рухи-звиви його довгої, з великим борлаком шиї та пересмикування щік.